"Знаєте, чим відрізняються українські олігархи від російських? В українських олігархів грошей немає". Цей жарт належить, якщо пам'ять не зраджує, Вадимові Рабиновичу, відомому українському підприємцеві, із тих, крупніших, для визначення яких інколи вживають те грецьке слово на літеру "о".

Знак українського олігарха - водій-депутат

"Олігарх" же - це справді грецьке слово, яке означає не просто багатія, нехай навіть і дуже-дуже заможного, а саме багатія, котрий іде у владу, впливає на ухвалення рішень в масштабі як мінімум держави. Ці люди з'явилися в українському інформаційному полі десь наприкінці 1990-х. Вони не були видатними ні в чому, крім одного - їхні матеріальні статки перевершували межі уяви простого громадянина. Українці дізнавалися прізвища Ахметова, Суркіса, Пінчука, Коломойського, Фірташа та інших мультимільйонерів і мільярдерів з преси та телебачення, і прізвища ці звучали у контексті нейтральному, а то й позитивному - онде олігарх Х заснував благодійний фонд для допомоги творчій молоді, а олігарх У матеріально підтримав масштабну виставку сучасного мистецтва тощо.

У скорому часі ті самі Х та У ставали депутатами парламенту, президентськими радниками, подеколи очолювали ті чи інші державні структури - й це було в очах суспільства начебто все ж прийнятним. Хоча практично за всіма тими Іксами та Ігреками тягнулись туманні сліди попередніх сумнівних оборудок, а то й відвертого криміналу, якогось вибуху на якомусь стадіоні тощо. Тобто усі вони могли б підписатися під фразою, котра приписується їхньому далекому попередникові, чи-то Рокфеллеру, чи Форду: "Я можу чесно пояснити походження усіх своїх мільйонів, окрім першого".

Втім, самі Ікси з Ігреками часом болісно сприймали натяки й нагадування про своє минуле і навіть вигравали судові процеси про наклеп у цілком цивілізованих європейських судах. А у своїй країні вони вже не лише особисто обирались депутатами до вищого законодавчого органу, але й просували туди ж своїх водіїв, охоронців і, здається, навіть особистих кухарів.

За прикладом олігархів закордонних (о, так, це явище притаманне і розвинутим демократичним суспільствам, згадаймо хоча б Трампа чи аль-Файєда!) наші олігархи, крім підтримки культури, а точніше, задовго до початку цієї підтримки, вже вкладали гроші у спорт, зокрема у футбольні клуби. "Шахтар", звісно, видатна команда, проте лиш після того, як відомий донбаський підприємець та бізнесмен долучився до його статечного фінансування, на поле повиходили півдюжини бразильців під пильним оком цікавого тренера. І нічого, що олімпійські збірні України у ті ж часи жебракували…

Гарні вчинки олігархів - плюс в карму

Зміни останніх півтора-двох років в Україні сильно перетасували колоду українських олігархів. Зовсім по-різному почувають себе сьогодні ті ж самі Фірташ чи Ахметов і, скажімо, Віктор Пінчук з Ігорем Коломойським. Останній зі згаданих почувається настільки впевнено, що навіть дозволяє собі відверто по-хамськи спілкуватися з журналістами і отримує за це (на хвилиночку!) - тільки догану від президента держави. Добре, що хоч сам заяву про відставку з губернаторського поста написав. Отямився дещо, мабуть…

Про всемогутнього ж володаря землі донбаської українці вже давненько нічого не чули, а буковинський паливно-енергетичний князь, зовсім недавно ретельно накритий американським ФБР, сьогодні з екранів ТБ (насамперед "свого" телеканалу) переконує співвітчизників у своїй гарячій зацікавленості господарчими справами рідного краю. І в готовності всіляко допомагати становленню та зміцненню вже оновленої України. Громадськість повільно сприймає ці одкровення, ковтає та прожовує, прислухаючись до власного організму: чи їстівне, чи назад не попроситься?

Такі ото різні долі в сильних світу цього.

Мій добрий друг, відомий письменник на уїдливе запитання журналістки про його участь в літературному фестивалі, що відбувався за підтримки фінансової групи, яка конкретно асоціюється з одним із наведених вище прізвищ, відповів чітко й справедливо: "Що ж, нехай покращить собі карму гарним вчинком". І справді, саме гарні вчинки, а не наміри вимощують собою шлях до світлого майбуття, прижиттєвого чи й посмертного. Тож пересічному громадянинові дійсно хотілося б побачити навколо себе якомога більше цих гарних вчинків - і бажано не у вигляді роздачі безплатного поп-корну перехожим, а у формі літературних, музичних, театральних фестивалів, гастролей світових зірок тощо. Олігархи ж наші начебто це й розуміють, проте у пентхауз в Лондоні викладають дещо більші кошти, ніж у поетичні читання. І жодного разу не навпаки.

Продовжуючи - та вже й завершуючи міркування над тим, як по-різному складаються долі наших заможних співгромадян, хотілось б іще зазначити, що не всі витримують випробування великими грішми - згадаймо хоча б зовсім ще молодого чоловіка з прізвищем Курченко. Раптова його поява серед тих, кого часом називають "вищим ешелоном", викликала в публіки щирий подив: ти бач, обличчя інтелектом не світиться (ніби у старших олігархів вони інакші) - а статок здобув швидко, і чималенький. Сьогодні цей "молодий та успішний" утік, здається, на терени країни, визнаної Верховною Радою агресором. Навряд чи він там бідує - кілька золотих ложечок мабуть таки встиг прихопити, збираючись у поспіху. А з поверненням у рідний край можна не поспішати, можна зачекати, - а раптом воно вляжеться поступово. Та й суспільство українське не сильно потерпає через відсутність цього не вельми крупного історичного персонажа.
От тільки харківського "Металіста" шкода - гарна була команда…