Він говорить:

Сім років тому я був малий. Вона забрала в мене телефон і комп'ютер. Вона сказала, що я - ігроман, а це - карантин. Я лежав і дивився у стелю. Я думав, як кину її, коли настане моїх вісімнадцять. На стелі я бачив зняту кімнату чи ліжко в гуртожитку. Я думав, як кину її, і як вона ще заплаче.

Десять років тому я теж був малий. Мені поставили "двійку" за вулкан з пап'є-маше. Пап'є-маше ми робили з нею з дешевого туалетного паперу і звареного клейстеру. Ми відрізали горло з великої пластикової пляшки й обмазували її клейкою сірою сумішшю. Потім вона сушила вулкан феном. Потім ми фарбували його - чорним, коричневим, червоним. Червоним фарбували горловину - ніби вогонь і лава. Вулкан вийшов красивий, але крихкий. Я впустив його у велику калюжу, у велику калюжу, схожу на Тихий океан. Вулкан розтанув більше, ніж наполовину. Я не приніс до школи нічого. "Це двійка", - сказала географічка.

"Двійка?" - спитала вона. - "Як же? Як же це? Ми ж сушили його феном…"

Ми сушили його феном. Вона сміялась. Вона розповідала мені про Везувій і про те, що той був би обурений, якщо б хтось сушив його феном. Коли закінчились фарби, вона домальовувала вогонь своїм лаком. Лаком для нігтів. З усіх запасів для можливого нового вулкану у нас залишився тільки туалетний папір.

Я думав, що вона мене кине. Я думав, що вона відведе мене на чужий ганок і піде, не озирнувшись. І я загублюся на віки вічні. Я думав, що добре було б мати мобільний, щоб загубитися не так остаточно. Я думав, що через деякий час я зумів би пояснити їй і про калюжу, і про двійку. Я сподівався, що вона, врешті-решт, повернеться на той чужий ганок, щоб забрати мене додому. А я і так вже знайдусь. І я пішов від неї сам.

Ти не повіриш, але я і п'ятнадцять років тому був малий. А перед будинком, де ми жили, був дитячий майданчик. Нічий. Мій. Я гуляв там один і думав, що у кожної дитини у світі є свій власний майданчик. Інші діти не жили у нашому домі. Дім був великий, двоповерховий, довгий. Баба Катя, тітка Іра і ми. І більше нікого. Вілла? Думаєш, вілла? Ні-і-і-і-і, покинутий барак. Колишня робоча общага. Але у ній, уяви, не відключили електрику. І ще був "красний куточок" і багато напівпорожніх кімнат, ліжка, столи, пошарпані шафи. У кожній кімнаті було на чому спати і на чому їсти. Вона… Вона казала, що це - палац, занедбаний, але чарівний. А баба Катя нервувала, що про нього можуть згадати. І тоді нас знайдуть і виселять. І ми підемо по світу. А вона… Вона хотіла піти по світу і приносила мені мапи й книги. Столиця Канади - Оттава, столиця Сурінама - Парамарібо, столиця Нігерії - Ніамей. Я знав географію краще, ніж географічка. І мис Доброї Надії, якщо тобі цікаво, не найпівденніша точка Африки. Мис Голковий - ото і є крайній її південь. Вся ця Добра Надія, знаєш, суцільна неправда. Спочатку Бартоломеу Діаш взагалі назвав його Мисом Бур.

Десять років тому, коли я був малим, з чужих ґанків я знав тільки один - ґанок Павліка-мажора. Це був далекий-далекий світ, де люди жили у красивих будинках за високими парканами, де були клумби, городи, теплиці, гаражі і літні кухні. Павлік-мажор був відмінником. Він мав красиві окуляри, мобільний телефон й спортивний велосипед. Він приїздив до мене. І ми грали - на моєму майданчику і біля моєї калюжі. Баба Катя не дозволяла водити його у дім, тому що він міг на нас донести. Але він не міг. Це точно.

Ми робили із ним кораблі  з паперу, дощечок, гілок і картонних коробок. Ми фарбували їх у білий колір. А фарба була з гашеного вапна, якою баба Катя білила стіни. Фарба довго сохла. Флагманський корабель Павліка-мажора називався "Сан-Габріель", а мій називався "Сантьяго".  Кораблі швидко темніли у нашому океані  і швидко тонули, але ми знову і знову робили нові. "Сан-Габріель" і "Сантьяго".

"Як же? Як же це? - спитала вона, обіймаючи мене на ганку Павліка-мажора, - Ми ж сушили його феном…"

"Він впав і загинув у нашому океані, - відповів Павлік, тому що я застиг від радості і від горя, і не міг їх розрізнити, і говорити теж не міг. - І це тепер не вулкан. Це шхуна "Свіпстейкс".

А вона сказала, не дивлячись на Павліка, а тільки на мене: "Дурний мій П'ятачок..."

Сім років тому, коли я був малий і трапився мій карантин, вона сказала: "Не ображайся. Це не покарання. Це добрий час і добре місце, щоб подумати про життя". Я мовчав і злився. Я вже знав, що це не палац, що ми - сквоттери, але якщо чесно, то просто бомжі, що баба Катя і тітка Іра працюють в копанці і що нас не шукають тільки тому, що ми нікому не потрібні. Зате у нас була електрика, за яку ми не платили, комп'ютер і диски, які подарував Павлік-мажор, і Інтернет, який вона іноді купувала - собі і мені.

Я грав і грав. Я ходив по світу і стріляв, я ходив по світу і будував будинки і міста, я ходив по світу і робив дурні ролики, я ходив по світу і погано вчився. Вона сказала: "Просто подумай, навіщо ти?". "А ти? Ти - навіщо?" - крикнув тоді я.

"Я? Я - щоб ти, - сказала вона. - Але спочатку я теж не знала, що я - тільки для того, щоб ти".

Я сподівався, що вона скасує карантин. Але ні. Два тижні. Два порожніх злих тижні я думав, як кину її і як сильно вона ще заплаче.

Павліка-мажора росіяни розстріляли на виході з Іловайська. Дали "коридор" і розстріляли. Майже всіх. Йому зробили операцію на очах, і він вже був без окулярів, коли росіяни його розстріляли. А я вийшов. Спитай мене: "Навіщо ти?"

У мене є відповідь. Я - щоб дивитись на небо. У строго обмежених координатах. Ти навряд чи на цьому розумієшся, так? Тоді простіше - в координатах, строго обмежених крайніми точками. Якщо є мапа, подивись. На мапі це всюди, всюди між Форосом та Грем'ячем, і ще всюди між Ранньою Зорею та Соломоновим. Соломоновим селом, а не островами.

… Щоб завжди, коли тільки захочеться, у будь-яку мить - ось це теж спробуй второпати… Про "будь-яку мить"… Це важко, але ти спробуй. Не поспішай. У будь-яку мить….

… Щоб дивитись на небо. І щоб у ясних й білих облаках бачити фарбований вапном флагманський корабель "Сан Габріель", і у сірих, забруднених дощем чи снігом, але теж - у будь-яку мить - бачити мого Павліка-мажора і мій вулкан, перетворений ним у шхуну "Свіпстейкс".

Я - щоб дивитись на небо. А ти? Навіщо ти?