Поточні потреби українських біженців - "колосальні". Гуманітарна криза, спровокована військовим вторгненням Росії в Україну, має "незаперечні" довгострокові наслідки для всієї Європи, - резолюція ПАРЄ.
Українські біженці в Польщі (архівне фото)Фото: Amy Katz/ZUMA Press Wire/picture alliance
Реклама
Війна Росії проти України стала причиною глобальної гуманітарної трагедії та спричинила найбільше переміщення людей з часів Другої світової війни. У середу, 22 червня, Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила пакет резолюцій, присвячений способам вирішення гуманітарних проблем, що виникли через військову агресію РФ.
"Поточні потреби для того, щоб забезпечити гідне та перспективне життя внутрішньо переміщеним особам та біженцям з України - колосальні та набагато перевищують наявні ресурси. А довгострокові наслідки цієї гуманітарної кризи незаперечні", - констатують депутати ПАРЄ.
Дилема біженця: повернутися чи залишитися?
Рятуючись від війни, до країн Європи з України виїхало понад 6 мільйонів людей, понад 7 мільйонів стали внутрішньо переміщеними особами, кожна друга українська дитина - біженець. Ці цифри - доказ безпрецедентної гуманітарної кризи, з якою зіткнулася не лише Україна, яка "докладає неймовірних зусиль, захищаючи свій суверенітет та демократичні цінності", а й уся Європа. У резолюції про наслідки міграції відзначається "величезна солідарність" європейських країн, які надають допомогу та підтримку мільйонам українських біженців.
Українці, які виїхали за кордон, "зіштовхнулися зі складною дилемою: з одного боку - повернутися додому якнайшвидше, а з іншого - інтегруватися в суспільство країни, де вони знайшли тимчасовий захист". У цій ситуації ПАРЄ рекомендує біженцям докласти зусиль, щоб знайти собі хоч і тимчасове, але "гідне становище в суспільстві країни, де вони перебувають". При цьому асамблея закликає країни-члени РЄ зробити все можливе, щоб діти з України, які перебувають на їхній території, змогли у вересні розпочати новий навчальний рік. Але при цьому в резолюції наголошується, що коли діти повернуться додому, українська освітня система має визнати документи про отримані за кордоном знання.
Реклама
Легкі жертви для торговців людьми
Ще однією гострою проблемою для українських біженців став пошук роботи, оскільки для працевлаштування у європейських країнах необхідно надати офіційне підтвердження українських дипломів та документів щодо професійної кваліфікації. У резолюції йдеться, що ситуацію може змінити Європейський паспорт кваліфікацій для біженців (EQPR), розроблений РЄ ще у 2017 році. EQPR за допомогою спеціальної методології оцінює освіту та професійний рівень людини. І хоча цей документ не є формальним визнанням кваліфікацій, достовірна інформація, зібрана в ньому, значно спрощує процес пошуку роботи у країнах-членах РЄ, зазначається у документі.
Серед біженців особливо незахищеною групою є діти, які перебувають без супроводу дорослих. Цей факт викликає серйозне занепокоєння ПАРЄ, оскільки діти, які опинилися в чужій країні без опіки рідних та близьких, стають легкими жертвами експлуатації та торгівлі людьми, йдеться у резолюції, присвяченій цій проблемі. ПАРЄ рекомендує країнам-членам РЄ удосконалити механізм ідентифікації та реєстрації дітей-біженців без супроводу, "щоб вони одразу ж потрапляли під захист та опіку державних органів доти, доки зможуть возз'єднатися з членами своєї родини", йдеться у резолюції.
"Українських дітей силоміць вивозять до РФ"
"Те, що відбувається зараз в Україні: військові злочини, злочини проти людяності, масова міграція - це масштабна трагедія, і треба віддати належне героїзму українців, які продовжують боротися в таких умовах", - заявив під час дебатів, що передували голосуванню, депутат-соціаліст зі Швейцарії П'єр-Алан Фріде. Він наголосив на готовності Європи допомагати українським біженцям. За інформацією політика, Польща прийняла у себе близько 4 мільйонів українців, Угорщина - 750 тисяч, Молдова - 500 тисяч. Французький депутат від "Європейської народної партії" Бернар Фурньє закликав уряди країн-членів ЄС зробити все можливе для інтеграції біженців. Наразі, за його словами, "хоча ринок праці для українців і відкритий у Європі, але вони все ще стикаються із відчутними бар'єрами".
За даними міністерства оборони РФ, російські військові депортували до Росії 1,9 мільйона українців, серед яких 300 тисяч - діти. Ці цифри у залі ПАРЄ оголосив депутат-консерватор від України Дмитро Наталуха. "Українських дітей насильно вивозять до Росії. Росія краде наше майбутнє", - заявив політик. Він закликав ПАРЄ створити спеціальний моніторинговий механізм, який дозволив би відстежувати місцезнаходження депортованих у РФ українців. "За моєю інформацією, багатьох із них вивезли до Сибіру, якщо ми втратимо слід цих людей, то отримаємо ГУЛАГ третього тисячоліття", - застеріг Наталуха.
Чому українські біженці повертаються з Німеччини додому
02:35
This browser does not support the video element.
Історії українок, які втекли до Німеччини від війни
В умовах війни вони ухвалили складне рішення - залишити свою батьківщину. Деякі з них виїжджали без найменшого уявлення, де шукати притулку. DW поговорила з українськими жінками, які тепер живуть у Німеччині.
Фото: DW
Олександра поїхала з Києва 23 березня. Зараз живе у Бергіш-Гладбаху: "Я хочу додому, але поки не можна. Іноді хочеться все кинути та поїхати до Києва, навіть якщо там бомблять. Тут важко - чужі люди. Я все одно повернуся, коли дозволять. Ми повинні зберегти якнайбільше українських життів, щоб потім відбудувати країну. Ця думка допомагає мені впоратися з ситуацією".
Фото: DW
Її спогади: "15 березня я вирішила, що треба їхати. Поруч підірвали метро. Я прокинулася від того, що стіни трясуться. О 7-й ранку я вийшла і додому більше не поверталася. 23 березня сіла на потяг до Львова. Ночувала у подруги. 26 березня Львів бомбили. Я сиділа в підвалі й думала: "Боже, дай дожити до завтра". У Львові дізналася, що волонтер возить до Богуміна. З Чехії поїхала до Німеччини".
Фото: DW
Олександра народилася у Кіровограді. 19 років жила у Києві. "Я мешкала у хорошому місці, в гарній квартирі, у будинку на Подолі, у старому місті, в історичному центрі. Працювала в IT-компанії", - розповідає вона. На фото: будинок у Києві на проспекті Лобановського, неподалік від бомбосховища, де під час обстрілів перебувала Олександра.
Фото: privat
Про перші дні війни, проведені у підвалі, вона згадує так: "На третій день їжа почала закінчуватися. У мене не було сил навіть гумку для волосся зав'язати. У підвалі був туалет і умивальник, можна було помити посуд, але душ прийняти не можна. У підвалі весь час сидиш, усе затікає". На фото: Олександра на підземному паркмайданчику в Києві.
Фото: Privat
"У Німеччині всі допомагають. Волонтери дали одяг, є гуманітарна допомога, їжа, щомісячна соціальна допомога. Для мене головна проблема - незнання німецької мови. У всіх відомствах без німецької важко. Якби я знала мову, я вже працювала б. У мене лише українська, російська, англійська. Незрозуміло, чи я надовго тут", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Олена виїхала з дітьми з Київської області 10 березня. Нині живе у Кельні: "Я народилася на Донеччині. Авдіївка - моя батьківщина. Ми прожили під обстрілами вісім місяців у 2014-2015 роках. І тут... 24 лютого. Боже, я ніколи б не повірила, що війна... Одну війну закінчили б. Я була в шоці, просто не могла повірити". У селищі Клавдієво-Тарасове Олена жила з 2015 року.
Фото: DW
Про перші два тижні: "У самому селищі російських військових не було. Але поруч Буча, Макарів, Бородянка… Там уже обстріли були страшні. З усіх боків були російські чи українські військові, і вони через нас перестрілювалися. Я вирішила, що краще зберу валізи і поїду. Залишитися - усім ризикувати. Не тільки життям, а й здоров'ям - своїм і дітей. Можуть скалічити, можуть зґвалтувати".
Фото: DW
Олену з дітьми вивезла незнайома сімейна пара своєю машиною. "Чули, що можуть бути російські блокпости: якщо не сподобається машина, може початися обстріл. Стан - груда нервів. Не знала, як посадити дітей. Всередині на задньому сидінні поставили рюкзаки, хоча розуміли, що від куль це не врятує. Виїхали, дякувати Богу, тихо. На дорогах лежали трупи в українській військовій формі".
Фото: DW
"Я перейшла кордон біля Перемишля. Нас відвезли до табору для біженців. У Польщі приймали дуже добре. У таборі були волонтери з різних країн. Звичайні люди на своїх машинах. Знайшла перекладача, він познайомив мене з хлопцями з Німеччини. Пауль і Тім - з Кельна. Я вирішила їхати до Німеччини. На фото: черги за гуманітарною допомогою в Київській області.
Фото: privat
Олена вважає, що їй дуже пощастило. "Раніше ніколи не була тут, але це була єдина країна, куди я хотіла. Пауль і Тім допомогли мені знайти житло. Тут я почуваюся добре і спокійно. Думаю, що ми залишимося в Німеччині. Діти пішли до німецької школи, вивчають мову, я також. Ми уже двічі тікали від війни, хочу, щоб мої діти виросли у спокійній обстановці", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Тетяна поїхала з Харкова 5 березня. Нині живе у Бонні. В Україні вона провела з дитиною три тижні під обстрілами. "Моя 10-річна донька була дуже налякана, часто плакала і весь час питала: "Мамо, я ж тут не помру?" Виїздити було страшно, але дивитись на дитину в такому стані сил більше не було", - розповідає жінка.
Фото: DW
Про свій від'їзд: "До Львова ми дісталися за п'ять днів, звідти - до Польщі. Польські прикордонники ласкаво посміхалися нам, постійно говорили, що ми тепер у безпеці, допомагали нести сумки. Волонтери зустріли нас із іграшками для дітей, гарячою їжею та цілими мішками предметів першої необхідності, пояснювали маршрути до Німеччини". На фото: донька Тетяни у бомбосховищі.
Фото: privat
З Польщі Тетяна з дочкою вирушили до Німеччини: "Ми поїхали з великою валізою та кількома сумками. У Берліні на вокзалі ми ненадовго зайшли в магазин і залишили валізу на платформі. Коли повернулися, її вже не було. У Бонн ми прибули 11 березня. Нас з донькою безкоштовно поселили у невеликій кімнаті в готелі".
Фото: DW
Тетяна вдячна Німеччині та іншим європейським країнам за допомогу: "Хоча я перебуваю в безпеці, серце моє залишилося у Харкові, з рідними та близькими мені людьми. Щовечора я читаю новини про те, що знову бомбардували, що знову когось поранили і є убиті. Щоранку обдзвонюю тих, хто залишився, у сподіванні, що дадуть відповідь, скажуть, що з ними все добре".
Фото: DW
Під час зйомок донька Тетяни ховалась під ковдрою. "Моя дочка займається з психологом, у неї психологічна травма. Вона запитує, чи не нападе Росія на Німеччину. Нещодавно ми йшли вулицею і почули петарди. Вона притулилася до мене і кричала, що треба ховатися. Мої аргументи на неї не діють. Коли вона залишається в номері одна, то нерідко ховається у ванній", - розповідає жінка.
Фото: privat
Інна розповідає, що до Німеччини вона з Ксенією приїхала до знайомих, які запропонували тимчасово зупинитися у них. Діти навчаються зараз у своїх українських школах у режимі онлайн. Жінки вдячні усім, хто надавав їм допомогу житлом та речами, каже Інна.
Фото: DW
Ксенія та Інна виїхали з Одеси. "Ми живемо у незнанні, не маємо гадки, що далі буде. Ми чудово розуміємо, що нам доведеться відновлювати свою країну. Зрозуміло, що довгий час не буде роботи, постраждала економіка, до цього всі українці готові. Але ж якби якісь терміни були, а так виходить, що ніхто не розуміє, що далі робити, це найскладніше", - кажуть вони.
Фото: DW
В інтерв'ю DW Ксенія згадує: "24 лютого пролетіло над нашим будинком. Швидше за все, збивали ракети. Ми досі боїмося цих звуків. Діти можуть їх забути, але ми ніколи не забудемо. У місті почалася паніка. У магазинах люди змітали усе, на заправках - черги. Я зателефонувала кумі. Ми побігли купувати продукти, памперси. Спали всі у нас вдома в коридорі на підлозі. На машині виїхали до Придністров'я".
Фото: privat
У Придністров'ї Ксенія та її кума Інна прожили два тижні. "Через те, що Придністров'я надто проросійське, чоловіки сказали нам їхати звідти, - каже Інна. - Дорогою зламалася машина, ночували в Румунії, Угорщині, Австрії. У Відні волонтери на вокзалі допомогли з безкоштовними квитками. З Відня ми вже потягом їхали до Німеччини". На фото: сумки, з якими Інна та її син приїхали до Німеччини.
Фото: DW
Інна (на фото) хоче повернутися до Одеси. Ксенія додає: "Страшно, хочеться додому, ми тут гості, а їхати не можна, чоловік категорично не дозволяє. Я була кілька разів на межі, коли хотілося просто повернутися, незважаючи на війну. Я ніколи не виїжджала зі свого міста. Якби чоловік був зі мною, я б, можливо, по-іншому почувалася. Він удома, патрулює нашу вулицю".
