Чернівчанин Петро Рихло зробив чи не найбільший внесок у переклад німецькомовної літератури Буковини українською мовою. Завдяки його праці українські читачі мають можливість розширити горизонти своїх уявлень про літературу, створену на українських теренах. Науковець та викладач також був одним із засновників міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Минулоріч Петра Рихла вшанували орденом "За заслуги перед ФРН".

Deutsche Welle: Ви здійснюєте дуже важливу культурну місію - повертаєте до українського читача літературу, створену на українських теренах, зокрема на Буковині. Як Ви прийшли до усвідомлення такої потреби?

Петро Рихло: Перші свої переклади я опублікував ще студентом. Тоді моїм пріоритетом була література Німецької Демократичної Республіки. Це була єдина можливість для германіста із провінції. Тому що література західного німецькомовного культурного регіону була недоступна, а книги із соціалістичних країн приходили у кожен обласний центр. І в Чернівцях також була книгарня "Дружба", де можна було придбати досить гарні видання і класики, і сучасну літературу НДР. Тому я почав із поетів НДР. Перекладав таких авторів як Стефан Гермлін, Уве Кольбе, Фолькер Браун і багатьох інших.

Але після того, як Німеччина об'єдналася, ця література на якийсь час мовби втратила свою актуальність. Вона перестала бути привабливою для читача. Зникли ці книгарні - джерело нових надходжень книжок. І я тоді почав задумуватися над тим, що ж мені далі перекладати. Література ФРН на той час і далі була недоступна. І я відкрив для себе, що є імена тут у Чернівцях, на Буковині, які увійшли в історію новітньої німецької літератури. Це Пауль Целан, Роза Ауслендер, Ґреґор фон Реццорі і багато інших імен - тут була ціла когорта поетів. Я вирішив спробувати донести їх до читача, оскільки раніше це було би з політичних причин просто неможливо. Ці поети, як правило, були втікачами з СРСР, вони були євреями і, звичайно, не вписуватися у радянську схему соціалістичного реалізму.

Я почав перекладати. Відкрив для себе Альфреда Марґула- Шпербера, Альфреда Киттнера, Мозеса Розенкранца, Зельму Меербаум-Айзинґер. Мені пощасливилося дістати їхні книги, які виходили у Чернівцях у 1920-30 роки. Це дуже великі бібліографічні рідкості. Ці книжечки виходили тиражем 200-250 примірників. Якщо взяти до уваги, що потім була війна, депортації, табори, зміни багатьох влад і так далі, то вони майже не мали шансу вціліти. Їх немає навіть у найбільших бібліотеках світу. Але у мене тут було коло старих німецькомовних чернівчан. Вони мали ці книжечки. Я зміг зробити перші переклади із цих видань і публікував їх спершу у чернівецьких газетах. Потім з'являлися антологічні підбірки у київських журналах. Потім почав також готувати окремі збірки. У 1992 році я видав першу двомовну збірку Целана на пострадянському просторі. Потім прийшла черга інших поетів - вийшли книжки Рози Ауслендер, Зельми Меербаум-Айзинґер - це що стосується лірики. Але я перекладав також і прозу - вийшли "Магрібінські історії" Реццорі, "Тоді в Чернівцях і довкола" Дроздовського. І, звичайно, не суто буковинських авторів, а й тих, що мали трошки ширшу географію, але походили із українських теренів. Наприклад, Манес Шпербер із Галичини чи Юра Зойфер із Харкова - поет трагічної долі, який у 26 років загинув у Бухенвальді. Потім я створив кілька великих антологій, наприклад, "Загублена арфа", куди включив 24 німецькомовних поетів із Буковини.

Тобто, фактично Ви займалися "літературною археологією", розшуковували твори цих авторів?

У нас у Чернівцях є такий критик Олександр Бойченко. Одного разу він написав статтю, де назвав мене напівжартома-напівсерйозно "Шліманом буковинської німецької літератури". Тобто Шліман свого часу розкопав Трою. А я ніби намагався відкрити оцей архіпелаг літератури, яка була забута, занедбана, піддана політичним гонінням. Мені здавалося, що це треба відродити, тому що це частина нашої культури. Не можна від такого спадку відмовлятися.

Наскільки німецькомовні поети Буковини відомі в німецькомовних країнах та у світі?

Оскільки вони писали німецькою мовою, то рецепція цих авторів відбувається передусім у німецькомовному культурному регіоні. Починаючи з 1980-х років, коли творчість Пауля Целана набула світового визнання, коли після смерті Рози Ауслендер вона була зарахована до найвидатніших німецько-єврейських поетес повоєнного часу, багато літературознавців та критиків звернули увагу на цей феномен: звідки вони взялися, ці поети, яких визнає цілий світ. Для них це було певною загадкою, тому що Чернівці, Буковина - це було щось таке майже фантасмагоричне. Там була Румунія, Радянський Союз, тепер Україна, і раптом звідти походять автори, які писали німецькою мовою.

Вони намагалися знайти ці причини, першоджерела. І завдяки оцьому величезному інтересу до творчості Целана і Ауслендер почали досліджувати їхнє коло. Очевидно, що вони формувалися, естетично зростали в якомусь оточенні. Скажімо перші твори молодий Целан показував своєму поетичному менторові й наставнику Альфреду Марґулу-Шперберу. Уже під час війни, будучи в гетто, він познайомився з Розою Ауслендер, вони там таємно збиралися і читали вірші. Там був присутній Іммануель Вайссґласс, друг Целана, також німецькомовний поет.

Зацікавлення Целаном і Ауслендер зрештою привело до того, що був відкритий цілий пласт цієї культури. У 1980-ті у Граці відбулася велика конференція, присвячена буковинській літературі. І потім вийшов солідний том "Die Bukowina. Studien zu einer versunkenen Literaturlandschaft" ("Буковина. Дослідження затонулого літературного ландшафту". - Ред.). У доповідях у цьому виданні уперше були зібрані імена, які утворювали оточення Целана. Це були і старші поети - покоління Шпербера і Розенкранца. А Целан, Ґонґ, Вайссґласс, Зельма Меербаум-Айзинґер чи Манфред Вінклер - це вже наступне покоління. Коли цих поетів відкрили, побачили, що їх можна цінувати не тільки за те, що вони були фоном для Целана. Що кожен з цих поетів, по суті, був дуже своєрідним, оригінальним, мав свій неповторний профіль. І що ця поезія також абсолютно гідна того, щоб знайомити з нею читачів. І сьогодні, наприклад, у німецькому місті Аахен є невеличке видавництво Rimbaud, яке видає серію "Texte aus der Bukowina" ("Тексти з Буковини". - Ред.). І в цій серії вийшло, по-моєму, близько сотні томів, присвячених суто буковинським авторам.

Чи помічаєте Ви вплив Ваших перекладів на сучасну українську культуру? Тому що негерманісти можуть і не здогадуватися, що, наприклад, Юра Зойфер був реальною постаттю, а можуть думати, що її вигадав Сергій Жадан. Тоді як у 1990-х роках Ви переклали Зойфера, увели його в український контекст.

Я думаю, що Жадан все-таки знав чи чув про цю книжку. Ясна річ, що йому як харків'янину близька постать Зойфера. І ось у нього з'явився цей цикл віршів. У грудні минулого року ми відзначали сторіччя від дня народження Юрія Зойфера в Харкові. І там була вистава харківського експериментального театру "Арабески" "Радіошансон (Вісім історій про Юру Зойфера)" за творами Жадана.

Але, і переклади з Целана на багатьох вплинули. Я думаю, що є низка українських авторів, у яких з'явилися вірші, присвячені Целану, чи за мотивами Целана. Без цих перекладів це було б неможливо. Звичайно, не тільки я перекладав Целана, а й Бажан, і Стус, і Мойсей Фішбейн. Але вони перекладали окремі поезії, а я робив це систематизовано. У Целана видають, як правило, завжди вибране - вибирають з окремих збірок ті вірші, які подобаються тому чи іншому перекладачеві. Це абсолютно спонтанний вибір. Я вирішив відтворити Целана так, як він формувався історично. Тобто перекладати і видавати кожну збірку хронологічно - так як вони виходили.

Першу збірку "Мак і пам'ять", також двомовну, ми видали і презентували в Лейпцигу. Із чернівецьким видавництвом "Книги ХХІ" ми маємо намір до 2020 року - до століття (від дня народження. - Ред.) Пауля Целана - видати всю його поетичну творчість, тобто всі десять збірок. Целан дуже концептуально формував свої збірки. Читач бачить, який порядок поезій, які внутрішні щеплення між збірками, яка циклізація у тій чи іншій збірці, чим вона починається і чим завершується. Для Целана дрібниць не існувало, для нього все це було надзвичайно важливо. Тому ось таке автентичне видання Целанової творчості - збірка за збіркою - є найбільш доречним.

Ви також перекладаєте з їдишу - ця мова хоч і подібна до німецької, але має гебрейську абетку. Як Ви це робите?

З їдишу я перекладав небагато. Я видав книжку Йозефа Бурґа, з ним я був особисто знайомий. Їдишем я, звичайно, не володію так вільно, розмовляти я не можу, але розумію. Тут мені помагав сам автор. Також я користувався перекладами його оповідань на доступні мені мови - російською, польською і німецькою. Він дуже хотів мати українську книжку, я йому пообіцяв, що зроблю для нього це українське видання. Ще я перекладав їдишомовних чернівецьких авторів - був такий дуже знаний у їдишомовному світі байкар Елієзер Штейнбарґ, якого називають єврейським Езопом. Він жив у Чернівцях, був головою Єврейського шкільного товариства. Чи, наприклад, я переклав кілька балад Іцика Манґера - всесвітньовідомого їдишомовного поета, "принца єврейської балади", як його називають. Я навіть маю одну книжку в перекладі з івриту - це Аарон Аппельфельд. Але я її перекладав у співдружності з Віктором Радуцьким, який є колишнім киянином, але живе в Єрусалимі. Він робив мені російськомовні підрядники, за якими я перекладав. Тому у книжці "Історія одного життя" позначені два перекладачі - Радуцький і Рихло.

Ви долучилися до створення фестивалю поезії Meridian Czernowitz - він існує вже декілька років і залучає до Чернівців поетів з усього світу. Чи впливає цей фестиваль на сучасні Чернівці?

Так, дуже впливає. Цей фестиваль став брендовим для Чернівців. Це центральна культурна подія у житті міста. Він весь час нарощує і розширює свої потужності. Скажімо, перший фестиваль був, можливо, трошки скромним. Але зараз у нас уже є видавництво Meridian Czernowitz, яке видає українську літературу, при чому таких першорядних авторів як Андрухович, Забужко, Жадан, Андрій Любка - молодий, але дуже талановитий хлопець - і так далі. Я був біля витоків цього фестивалю. І власне, ця назва Meridian Czernowitz належить мені. Ми шукали якусь коротку формулу, яка була б пов'язана із творчістю найбільшого поета Чернівців Пауля Целана. І тут пригодилося його поняття меридіана, яке є центральним для його поетики. Так зветься його промова при отриманні Бюхнерівської премії - "Меридіан". Треба було якось очуднити назву Чернівців. Тому ми взяли австрійську назву Czernowitz. І от поєднання оцих двох слів витворило формулу, яка є дуже місткою. Вона включає в себе певний історичний, поетологічний аспект і зрозуміла всім без перекладу.