Коли 7 травня 2017 року Еммануель Макрон святкував перемогу на виборах, протягом кількох годин він та його прихильники насолоджувалися легкістю цього неймовірного моменту. Йому майже не вірилося у те, що вдалося здолати французьку партійну систему - пообіцявши збудувати на її уламках сучасну Францію.

В результаті Макрон підібрав до свого уряду міністрів різної ідеологічної орієнтації - консерваторів, соціалістів та позапартійних. Новачків та досвідчених політиків, готових підпорядковуватись молодому президенту та втілювати його стратегічне бачення. Він побудував систему, заточену повністю на його особу, в якій усі керівні важелі тримають він та ще декілька наближених.
Макрон обмежив доступ преси до Єлисейського палацу. Він майже не дає інтерв‘ю та суворо контролює месиджі свого уряду в ЗМІ. На початку своєї каденції президент виправдовував це особливостями посади - мовляв, вона вимагає "юпітеріанської відстані" від народу. Як наслідок, 39-річний президент став об'єктом насмішок преси та пересічних французів. Але він вже зрозумів, що від великого до смішного - один крок, і став більш розкутим.

Надія Європи

На більшості виборів востаннє перемагали політики під антиєвропейськими гаслами. Свіжий приклад - Віктор Орбан в Угорщині. Еммануель Макрон, навпаки, переміг із твердою проєвропейською позицією. І навіть наважується вести мову про поглиблення європейської інтеграції.

Якщо економічні реформи президента часто критикують як "праві", то у питанні Євросоюзу він демонструє радше "ліві" позиції. Але від ідеї до її реалізації, схоже, довший та більш тернистий шлях, ніж очікувалося. Після нескінченно довгого формування уряду в Берліні та створення у Німеччині коаліції зі слабким європейським профілем французькі надії стали танути.

Майже найкращі друзі

Однією з найсильніших сторін французького президента можна вважати його здатність вести за собою старше покоління, незалежно від посад та регалій. Еммануель Макрон зачарував навіть німецьку канцлерку. Назовні непохитна та холоднокровна Анґела Меркель у спілкуванні з ним по-дівочому невимушено посміхалася.

Та медовий місяць, схоже, вже позаду. Свій четвертий термін на чолі німецького уряду Меркель розпочинає слабшою, її міністр фінансів із табору соціал-демократів Олаф Шольц, як і його попередник-консерватор Вольфґанґ Шойбле, блокує реформу єврозони. Початкова ейфорія наразилась на рифи німецької обережності та неспішності.

Феєрверк реформ

Еммануель Макрон хоче силоміць затягнути французів у 21-е століття. Сам він свої плани змальовує, звісно, дипломатичніше. Але, власне, його ціль - радикальна. І президент знає, що нагальні реформи потрібно втілювати швидко, доки не сформувався і не став твердим опір. Тож він, наприклад, вже запровадив зниження податків підприємствам та категорії людей із вищими заробітками. Також Макрон провів реформу на ринку праці, що полегшує можливість звільнення працівника та створює нові правила проведення переговорів між профспілками і працедавцями щодо умов праці.

Вже є і певні успіхи - дефіцит бюджету Франції вперше за десятиліття був менший 3 відсотків, як того вимагають критерії ЄС. Економіка після затяжної стагнації нарешті почала зростати - на майже 2 відсотки. Прогнози залишаються позитивними, діловий клімат поліпшився.

Щоправда, рівень безробіття зменшився лише несуттєво і зупинився на позначці близько 9 відсотків. Більшість французів усе ще підтримують реформи Макрона, масштабних вуличних протестів йому поки вдалося уникнути.

Великий цирк у зовнішній політиці

Французи отримують задоволення від зовнішньополітичних витівок їхнього молодого президента. Країну, що десятиліттями перебувала в статусі другорядної та неважливої, він упродовж лічених місяців повернув на міжнародну арену. Невтомно Макрон бореться за вплив Франції у колишніх колоніях у Західній Африці, втручається у розв‘язання кризи в Сирії, долучається до військових операцій, висуває мирні ініціативи, дає відсіч Путіну та виступає у перших лавах в кожній міжнародній кризі.

Президент із максимальною помпою обставляє свої подорожі та державні візити. І тому французи пробачають йому чоловічу дружбу із ненависним президентом США: Еммануель Макрон пояснює, що розумніше розмовляти із Дональдом Трампом, аніж його ігнорувати. Зовнішня політика Макрона прославляє Францію та задовольняє націоналістичні почуття французів.

Найважче попереду
Еммануель Макрон знає, що для нього та його оточення найважче ще попереду. Цього року на порядку денному стоїть реформа пенсійної системи, яку стало неможливим фінансувати. А це привід для можливих нових масових протестів. Підставою для опору можуть стати і поки обережні скорочення персоналу в державному секторі та урізання бюджетних витрат.

Колишні політичні конкуренти Макрона досі не оговталися від нищівної поразки. Соціалісти, консерватори й ультраправі ще шукають себе. Водночас слабкістю президента може виявитися у найближчі роки його власний рух "Вперед, республіко!", який хоча й допоміг йому обратися, але ще не зміг перетворитися на життєздатну партію. І мусить завойовувати довіру французів поза межами буржуазно-ліберального спектру. Довіра виборців у 50 відсотків через рік правління - це непогано. Однак навіть у такого взірцевого учня, як Еммануель Макрон, в атестаті стоїть оцінка: може бути краще.