«Ласкаво просимо до Німеччини» - написано на великій білій дошці. Так у музеї міграції у Бремерхафені позначено перехід від еміграції до імміграції в Німеччину. Новобудову відкрили наприкінці квітня 2012 року.

«Імміграція» починається тут у 1970-х роках з кіоску. На ньому можна прочитати напис «Вербування гастарбайтерів відтепер зупинено». Всі газети у кіоску датуються 24 листопада 1973 року. Днем раніше федеральний уряд вирішив більше не давати дозволу для прибуття гастарбайтерів до Німеччини. Лише діти й члени родин іноземців, які мешкали у Німеччині, відтоді могли без проблем приїздити. Тож, виставка відкривається поворотним пунктом у німецькій міграційній політиці. До того, починаючи з 1960-х років, німці навпаки вербували робочу силу в таких країнах як Іспанія, Італія, Греція або Туреччина. Відповідно, були легкі правила в’їзду до Німеччини, адже економічне диво потребувало робочих рук гастарбайтерів.

Від кіоску шлях пролягає торговельною галерею у стилі 70-х років минулого століття. Одразу ж перед вікном, наполовину завішаним помаранчевою гардиною, стоїть меню, де червоними літерами написано "табличка з цінами", а також "щодня свіжий суп". Італійська Cassata коштує 80 пфенігів, маленька порція морозива – 30 пфенігів. Це заклад італійця Сильвіо Олівьєра, котрий торгує морозивом.

З Італії через НДР до Вольфсбурга

Ще на початку 19-го століття родина почала свої мандри Європою, шлях причепу з морозивом проліг і через Південну Німеччину. Там 1970 року і народився Сильвіо. Юнаком він виїхав до Ельзасу, хлопець хотів учитися там виготовляти морозиво. Побувши недовго в Італії, юний італієць 1936 року оселився у Вердау в Саксонії. Там він відкрив свою першу ятку з морозивом.

У повоєнні часи Німеччину було розділено на ФРН та НДР. Цей період був нелегким для італійця, котрий тоді якраз завів сім’ю. Але він міг дати собі раду, розповідає Ілька Зеер, співробітниця німецького музею міграції. «Завжди, коли бракувало сировини для морозива, Сильвіо брав до рук ножиці, заробляючи на життя перукарством. 1953 року родині в Берліні вдалося здійснити втечу до Західної Німеччини – через Франкфурт-на-Майні до Вольфсбурга. Там нащадки Сильвіо ще й досі володіють крамницею з морозивом.

Ці виткані зі спогадів та біографічних моментів історії в музеї подано не як оповіді у скляних вітринах, а відвідувач сам їх, так би мовити, відкриває, проходячи поруч. Так, наприклад, перукарські інструменти Сильвіо Олів’єра лежать у перукарському салоні, котрий повністю відповідає реаліям 1970-х років. Його паспорт лежить разом з антикваріатом, вазочка для морозива і фартух - у магазині. Так, лише з другого погляду стає зрозуміло, де і як іммігранти залишили свої сліди у німецькому суспільстві. Вже давно багато з тих речей, що вони принесли, стали звичними повсякденними атрибутами. Наприклад, так можна сказати про італійські макарони, піцу або турецький дьонер.

Слідами емігрантів

В одній з вітрин висять джинси. Вони належать в’єтнамській жінці Маї Фюонг Коллаті, котра працювала в НДР за контрактом. Вона хотіла працювати в готелі, але довелося бути робітницею у великій їдальні, розповідає Зеер. Грошей було обмаль, тому вечорами після роботи вона шила собі джинси. Тоді такі саморобні копії джинсів з Західної Німеччини вважалися справжнім шиком. Справжніх джинсів у НДР не було.

За допомогою 15 портретів нова постійна виставка у Бремерхафені докладно розповідає, як жилося прибульцям з інших країн у Німеччині. Все починається з гугенота Філіппа Коннора у 1710-му році, біженця часів завершення громадянської війни у Сербії Гордана та Зорана Ніколіча. Не всі мали відчуття, що вони були бажаними, зауважує директорка музею Сімоне Айк. Більшість забобонів стосувалася турків. Насамперед не могли забутися напади на мігрантів у Німеччині на початку 1990-х років, коли людей навіть спалювали. Однак історія сербів здивувала, каже Айк. «Одну родину так мило прийняли їхні сусіди, що вони захотіла залишитися надовго, їхніх дітей також дуже добре інтегрували у німецьке суспільство».

Поруч з різноманітними історіями людей, які у вигляді аудіорозповідей подають відвідувачам на спеціальних зупинках у музеї, виставка також зображає картину окремих етапів імміграції. Уся подорож триває близько години. Директорка Сімоне Айк сподівається, що виставка зможе привернути більше уваги до теми міграції у Німеччині. Нині,на її думку, громадськість занадто мало переймається цієї проблематикою.