Перший німецький автобан, який був усього 20 кілометрів завдовжки й шістнадцять метрів завширшки, з’єднував Кельн з Бонном. Ця дорога вже тоді, 1932 року, відповідала низці таких же вимог, які висуваються до швидкісних автомобільних магістралей сьогодні. Тобто, по ній дозволялося рухатися тільки легковим і вантажним автомобілям і мотоциклам, з максимальною швидкістю 120 кілометрів на годину. На ній не було перехресть, натомість в неї просто „вливалися” інші дороги. Перший німецький автобан мав аварійну смугу по всій свої довжині й був поділений суцільною білою лінією. Її в наш час замінила більш груба смуга із зеленими насадженнями. Але головне – покриття цієї дороги теж було стабільне й не страждало від непогоди. Про свої перші враження від автобану Кельн-Бонн згадує Фрітц Бертрам, який отримав водійське посвідчення далекого 1938 року і як водій вермахту регулярно їздив новою дорогою:

„Це було справді як подарунок, коли побудували перший автобан. По такій дорозі нарешті заборонили їздити кінним транспортним засобам. Але головне – тоді ще не було кмітливої поліції, яка ловила б за перевищення швидкості”.

Автобани – не заслуга Гітлера

Якщо спитати пересічного німця, хто відкрив перший німецький автобан, то відповідь буде блискавична – Адольф Гітлер. Але це абсолютно невірно. З цим почесним завданням прекрасно впорався перший канцлер ФРН Конрад Аденауер, який в 1932 році був бургомістром Кельна. Це вже пізніше, в середині 30-их років, коли щодня по автостраді Кельн-Бонн проїжджали вже майже п’ять тисяч автомобілів, Гітлер перебрав на себе лаври слави, відкриваючи перші відрізки мережі доріг під назвою Reichsautobahn, автобан рейху:

„Це допоможе краще, ніж усе інше, з’єднати між собою німецькі землі”.

До речі, сама мережа автобанів, що постала в Німеччині перед війною – це теж не винахід доби правління Гітлера. Ще в середині 20-их років існували плани про побудову автомобільних магістралей загальною довжиною 22 тисячі кілометрів. Міф про те, що ніби уряд Гітлера зміг завдати сильного удару по безробіттю в Німеччині саме завдяки побудові автобанів, теж невірний. Ще наприкінці 1929 року, коли починалося будівництво автодороги Кельн-Бонн, до нього долучили п’ять тисяч безробітних чоловіків з оточуючих міст. І фінансувалася їхня робота з так званого державного фонду для надзвичайних обставин. Коштувало спорудження автобану загалом майже 9 мільйонів рейхс-марок. А працювали будівельники вручну, лопатами. Важка техніка була на цьому будівництві табу, адже йшлося про те, щоб задіяти якомога більше безробітних.

З 20 до 12 400 кілометрів

Коли сьогодні Франк Лауфенберг, який відповідає за технічний стан автобану А 555, як тепер називається відрізок між Кельном і Бонном, їде цією дорогою, то йому доводиться лише знизувати плечима. Як так можна було будувати? Всього три повороти на 20 кілометрів, обурюється він:

„Власне, це вже не відповідає сучасним вимогам. Сьогодні цей відрізок спроектували б геть інакше. Але тоді, ще до війни, його просто розробили за креслярським столом як найпряміше з’єднання. Тоді ще ніхто не задумувався над питаннями безпеки руху в такий спосіб, як ми це робимо нині”.

Тим часом 20 кілометрів першого німецького автобану розрослися в Німеччині за минулі 75 років у мережу, що охоплює загалом близько 12 400 кілометрів високоякісних швидкісних автомобільних доріг. І на більшій частині з них вже не діє обмеження швидкості, яке існувало для першої автостради. На німецьких автобанах, на відміну від багатьох інших європейських країн, можна їздити й швидше, ніж 120 кілометрів на годину.