Того разу тривалі опади спричинили повінь на Ельбі та її притоках. Величезна маса води залила переважно східну Німеччину. Перша "повінь століття" 2002 року винесла на порядок денний питання протипаводкового захисту як у німецькій політиці, так і в суспільстві. Проте про цю історичну катастрофу пам'ятали не довго, відзначає Андреас Шуманн, професор водного господарства Рурського університету Бохума. На його думку, німецькому суспільству бракує усвідомлення небезпеки, яку може спричинити повінь.

Ця проблема актуальна всюди, де люди із покоління в покоління оселяються дедалі ближче до річок - у Німеччині це відбувається майже повсюдно. "Ми зобов'язані залишати незабудованими зони затоплення", - наголошує Шуманн. Проте населення здебільшого нехтує цією небезпекою, покладаючись на технічні протипаводкові заходи на кшталт вищих і модерновіших гребель, відзначає професор.

Як зменшити небезпеку повені

"У нашому розпорядженні було багато грошей", - каже депутат саксонського ландтагу та експерт з питань навколишнього середовища Андреас Гайнц на питання, які протипаводкові заходи було вжито у його федеральній землі за останні роки. Під час катастрофи 2002 року Саксонія у південно-східній Німеччині особливо постраждала. На що було витрачено отримані кошти?

Андреас Гайнц спершу пригадує технічні заходи, зокрема підсилення гребель та збільшення відстійних басейнів, котрі за необхідності могли би вмістити паводкову воду. Андреас Шуманн вважає такі кроки прогресом, водночас попереджає, що абсолютного захисту від повені не існує.

На думку Вінфріда Люкінґа, експерта з протипаводкового захисту у природоохоронному об'єднанні BUND, питання треба ставити ширше: як зменшити небезпеку повені? Після катастрофи 2002 року тодішній уряд Німеччини проголосив: "Давати річкам більше простору".

Вода під час паводку повинна розливатися на ширшій території, наприклад, коли захисні греблі розміщено подалі від берегів. "На жаль, було зроблено не дуже багато", - критикує Люкінґ. На Ельбі було переміщено тільки незначну кількість гребель, та й ті частково лише завдяки тиску й участі природоохоронних об'єднань.

Місце не для людей, а для річок

Окрім того реалізація подібних проектів потребує часу. Із покоління в покоління люди пересували греблі усе ближче до річок, освоюючи звільнені території. Цей процес не можна спрямувати в протилежному напрямку за одне десятиліття, відзначає Люкінґ. Протипаводкові заходи суперечать багатьом інтересам: фермери не хочуть поступатися полями, власники будинків і земельних ділянок - втрачати свою власність тощо. Тож, у процесі надання річкам більших площ доводиться долати чималий опір.

Депутат ландтагу Андреас Гайнц також неодноразово стикався із подібним опором. За його спостереженням, після 2002 року усвідомлення необхідності протипаводкових заходів постійно зменшувалося. Населення протестувало проти заходів, які мали його ж захистити.

Проте навіть коли політика й суспільство у майбутньому будуть краще підготовані до екстремальних погодних умов - паводків усе одно не уникнути. Доки люди житимуть поблизу річок, повені завдаватимуть їм збитків. Це робить захист від "високої води" у Німеччині та світі акутальним увесь час.