Про них у Радянському Союзу не згадували, так - начебто їх не існувало. Йдеться про тих, хто в роки Другої світової війни пройшов концтабори німецьких нацистів і повернувся додому - колишніх військовополених, примусових працівників… "Тоді до цих людей ставилися як до державних зрадників, - розповідає в розмові з DW Тетяна Пастушенко, кандидат історичних наук та старший науковий співробітник Інституту історії НАН України. - Якщо така людина прагнула змінити свій статус - отримати освіту або обійняти вищу посаду, - вона не мала шансів це зробити. Люди фактично жили під ковпаком". Як з'ясувалося, не мали перспектив за радянських часів навіть ті, хто лише народився в нацистському концтаборі. У нашому матеріалі три трагічні історії з життя репатріантів із Запоріжжя.

Усе життя з клеймом в особовій справі

Типова багатоповерхівка у спальному районі Запоріжжя. Двері квартири на першому поверсі відчиняє літня жінка в сукні з квітковим орнаментом. Вже після привітання стає зрозумілим, що вона радше читає по губах, ніж чує голос. Євгенії Сидоровій - нині вже 95, а позаду концтабір у нацистській Німеччині та радянське цькування. 

Свої молоді роки Євгенія Сидорова провела в концтаборі Равенсбрюк, що приблизно в 90 кілометрах на північ від Берліна. За часів нацизму це був найбільший концентраційний табір для жінок. Через нього пройшло щонайменше 130 тисяч осіб.

"У нас був випускний вечір у школі. Усі були красиві та щасливі. А на світанку ми дізналися, що почалася війна. Страх миттєво затьмарив радість, а юність минула разом зі сходом сонця", - розпочинає свою історію жінка. За словами Сидорової, вона разом з однокласниками одразу ж записалася у добровольці, а в роки окупації Запоріжжя була серед підпільників. Саме за це її і зіслали в концтабір до Німеччини. Загалом в ті роки близько 60 тисяч молодих людей з її міста було відправлено до нацистських таборів як остарбайтерів, тобто примусових працівників.

Ця елегантна пані кілька годин безперервно розповідає про усі жахи, які вона пережила в концтаборі. Її голос затремтів лише раз, а в куточках очей виступили сльози: серед її обов'язків було також і очищення печей крематорію. "Людські щелепи і колінні чашечки горять найгірше. Через великий потік трупів їм ніколи не давали догоріти до тла", - заплющуючи очі, аби не показати сльози, промовляє літня жінка.

Однак і в таборі тоді юна українка не втратила своєї сміливості. Там Євгенія Сидорова вступила до табірного підпілля і брала участь в організації втечі ув'язнених. Її завданням було роздобути компас та мапу. І вона це зробила. 15-ть утікачів з 16-ти втекли - одного застрелила охорона. Підозра наглядачів у пособництві впала і на Сидорову. Жінку били та катували, проте вона нікого не видала.

Дні визволення табору Євгенія Сидорова не пам'ятає, бо перебувала в лазареті в напівсвідомості через слабкість. Але й після визволення й повернення додому випробовування долі для Євгенії Сидорової не закінчились.

Коли жінка повернулась до Радянського Союзу, її намагалися відправити вже в радянський табір. "Проте мені трапився порядний офіцер - я його переконала, що не несу загрози", - розповідає Сидорова про те, як їй вдалося уникнути другого заслання.

Однак радощі були передчасними. "Усе своє життя - навіть при вступі до університету та на работу - за мною тягнулося клеймо в особовій справі з приписом "перебувала на ворожих територіях у роки війни". Все в Радянському Союзі було побудовано на залякуванні та брехні", - щиро переконана 95-річна жінка.

Радянське підпілля - німецький полон - радянській трудовий табір

Петру Кудіну нині йому 94 роки. Він живе в одному зі спальних районів  Запоріжжя разом з двома доньками у багатоповерховому будинку, який колись спроектував сам. Позаду - нацистській концтабір Дахау, а потім цькування з боку радянської влади. При цьому перед початком Другої світової війни Кудін, як він сам сьогодні визнає, був фанатично відданий радянській владі.  

"Коли прийшла звістка, що Німеччина напала на Радянський Союз, я одразу ж побіг до військкомату записуватися добровольцем", - здалеку починає свою розповідь старший чоловік. Однак дивиться не в очі, а якось скрізь - згодом сором'язливо зізнається кореспондентці DW, що бачить лише її силует, бо майже втратив зір.

Коли зніяковіння відступило, він продовжує: "До війська не взяли, бо був занадто юним. Проте комсомол залишив мене і тилу та наказав створити підпілля". За словами чоловіка, поштовхом до дій стали масові розстріли євреїв у місті. Він згуртував навколо себе надійних друзів та однокласників. Їм вдалося виконати кілька диверсійних завдань. Однак після чергової вилазки його та спільників заарештували німці. Згодом Кудіна відправили до нацистського концтабору Дахау, що був розташований неподалік Мюнхена. Там Петро Кудін провів півтора роки.

У квітні 1945 року, коли падіння нацистської Німеччини вже було неминучим, Петра Кудіна разом з іншими шістьма тисячами в'язнів погнали маршем смерті в сторону Альп. "Дорогою нас не годували та не давали пити. Багато людей помирало, не встигали підбирати трупи", - промовляє Кудін. Чоловік говорить, що німці вже відчували наближення кінця, а він вірив, що свобода поряд. "Ми з товаришем вирішили, що єдиним шляхом до порятунку буде втеча. Ми впали на тіла та прикинулися мертвими, а потім тихенько відповзли з дороги. Були голодні та голі, але жити хотілося понад усе", - стишує голос Кудін та протирає очі хустинкою.

Після визволення Петро Кудін пройшов перевірку у кількох фільтраційних радянських таборах. Згодом його відправили у складі трудового табору до російського міста Орськ на будівництво нафтопереробного завода. "Я отримав статус спецпоселенця, у мене не було жодних документів про мою особу, а також я не мав права самостійно залишити місто", - змальовує своє життя Кудін після повернення до Радянського Союзу.

Тільки через 11 років, у 1956 році, Петро Кудін зміг повернутися до рідного Запоріжжя. На той час вже мав дружину, трьох дітей та професію інженера-будівельника. Але зробити справжню кар'єру йому вже так і не вдалося. "Я - колишній репатріант, моя дружина - етнічна німкеня, під час війни я був у таборі в Німеччині - цього було досить для підозр і недовіри", - пояснює чоловік.

Пан Кудін зізнається, що попри прихильність до комсомолу в юності, має неоднозначне ставлення до всього, що з ним було у радянський період. Так само боляче йому говорити й про сьогодення. "Я дуже переймаюсь сьогоднішніми подіями в Україні. Ніколи не міг уявити, що у моєму житті знов з'явиться війна", - обриває розмову літній чоловік.

Народжена у концтаборі - для радянської влади зрадниця

До пані Сидорової та пана Кудіна час від часу навідується Євгенія Бойко, на житті якої Друга світова теж залишила глибокий відбиток. "Я народилася у 1944 році в нацистському таборі Равенсбрюк", - одразу починає свою розповідь пані Бойко, яка теж живе у Запоріжжі. Нині їй 75 років, а коли табір звільнили, їй було лише півтора роки, тому, за словами жінки, вона майже нічого не пам'ятає з тих часів.

"Мою мати вагітною забрали нацисти та відправили до Німеччини у табір як політичну ув'язнену. Вона працювала зоотехніком у колгоспі й була комуністкою", - пояснює Євгенія Іванівна, як вона народилась у концтаборі. Жінка розповідає, що її мати, як і всі інші, хто там був, не любила розповідати про табір. "Напевно, тому, що раніше взагалі була якась зневага, гоніння на тих, хто був у німецьких таборах під час війни", - каже Євгенія Бойко. За її словами, мати їй взагалі нічого не розповідала та не пояснювала, а про все вона дізналася сама, коли подорослішала.

"Спочатку я не розуміла, чому мене не хотіли брати до інституту, а згодом неохоче і на роботу. Коли дивилися довідку про народження, ставлення одразу ставало упередженим", - розповідає Євгенія Бойко та додає, що все життя пропрацювала вчителем початкових класів. "Згодом, коли я почала відвідувати міжнародні зустрічі з колишнімі в'язнями концтаборів з інших країн, я дізналася про все. І все зрозуміла. Лише в юності ніяк не могла збагнути, чим я можу загрожувати владі та суспільству. Ну чим? Якщо мені було всього півтора рочки під час звільнення Равенсбрюку?" - задається питанням 75-річна жінка.

Кілька останніх років Бойко очолює організацію колишніх в'язнів у Запоріжжі, є членом міжнародного комітету в'язнів концтабору Равенсбрюк. За її словами, раніше у Запоріжжі було близько 900 колишніх в'язнів, тепер вже залишилось не більше 30-ти. "Цим людям зараз 90-95 років, і щороку ці живі свідки нелюдських випробувань часів нацизму йдуть від нас", - говорить жінка.

Євгенію Бойко часто запрошують до Німеччини на різні міжнародні заходи в дні вшанування пам'яті жертв Голокосту . Вона вдячна за підтримку з боку німецької благодійної організації Maximilian-Kolbe-Werk, яка опікується тими, хто пережив нацистські концтабори та гетто. "Про нас не забувають у Німеччині. Проте я мрію, аби і в нашій країні більше знали та пам'ятали про ті страшні часи. Мрію також, щоб у нас були тематичні музеї, а молодь, як у Європі, частіше зустрічалася з колишніми в'язнями, адже живих свідків залишилось зовсім мало", - каже Євгенія Бойко.