Біля селища Биківня на Київщині на межі 1930-1940-х років здійснювались масові поховання осіб, репресованих і страчених НКВС. За даними науковців, у Биківні поховано до 120 тисяч репресованих, серед яких представники 40 народностей. На сьогодні встановлено прізвища близько 15 тисяч осіб. Небагато, але слід зважати на те, що серйозні розкопки й дослідницькі роботи на цьому місці почалися, фактично, лише 2001-го року. Ще у 1970-х радянське КДБ намагалося приховати сліди злочинів.

Групою дослідників, які 2001-го року почали розкопки в Биківні, керував професор Торуньського університету Анджей Кола. DW розпитала науковця про те, чому про одне з найбільших місць сталінського терору досі відомо вельми небагато.

DW: Пане Кола, чому, на Вашу думку, українська Биківня досі не дістала того символічного значення, яке має для всього світу Катинь?

Анджей Кола: Катинська трагедія стала надбанням громадськості з двох причин. По-перше, поховання польських офіцерів у Катині виявили ще 1943-го року німці. Це відомий факт. По-друге, катинська трагедія вкоренилася в пам’яті рідних загиблих офіцерів, які були на службі 1939-го року. Їх було заслано після 17 вересня 1939-го року до трьох спеціальних концтаборів НКВС: Старобєльська, Козельська та Осташкова. Родини знали про це, навіть велося листування з в’язнями. Тобто, родичі знали, що їхні рідні загинули. Невідомим залишалося місце їхнього поховання. Коли після Перебудови відкрилася можливість досліджувати цю тему, то були встановлені й місця поховання. Натомість Биківня приховує у собі жертв так званого "українського катинського списку". Це особи, яких було заарештовано після 17 вересня 1939-го року, тобто після входу "совєтів" на ці терени. Вони просто хапали польських офіцерів чи громадських діячів й кидали їх до тюрем західноукраїнських обласних центрів. А 1940-го року, після приєднання західноукраїнських земель до УРСР, з 11 тисяч заарештованих польських офіцерів 7305 було страчено. Ніхто не знав про те, де вони поховані, і аж до 1990-х років навіть не знали про факт страти. Отже, тут цілком інша ситуація у порівнянні з Катинню, якщо говорити про наявність інформації.

Ви почали досліджувати ці забуті могили в Україні 1994-го року. Яка картина відкрилася тоді Вашим очам?

Найперші дослідження відбулися навіть дещо раніше - 1991-го року, коли радянська тоді ще прокуратура запросила до співпраці польських фахівців, а 1994-го ми прибули на Харківщину. Там ми виявили дві польські могили, які містили останки 165 осіб. Це був перший слід страчених в’язнів Старобєльська. Всі речові докази на це вказували. А якщо йдеться про Київщину, то там ми почали перші дослідження лише 2001-го року. Польща дуже багато робила для просування цих робіт, адже про Биківню знали як про місце поховання жертв сталінських репресій. Хоча ще у 1970-х роках радянська влада твердила, що в Биківні поховані жертви нацистської окупації. Просто брехали суспільству, хоча люди знали про те, що там можуть бути поховані саме жертви репресій, слід яких загубився.

Наскільки плідною є Ваша співпраця з українськими колегами, адже вони нерідко скаржилися на брак фінансування на проведення археологічно- ексгумаційних робіт?

На сьогодні ця співпраця іде надзвичайно позитивно. Тим не менше, основний фінансовий тягар цієї співпраці взяла на себе Польща. Україна просто не виділяла грошей. Але Польщі було дуже важливо дізнатися більше про ці місця поховань, про людей, які там поховані. Саме тому Польща й перебрала на себе це фінансування.

Досі існують лише приблизні оцінки кількості похованих у Биківні жертв сталінського терору. Яку кількість імен Вам вже вдалося ідентифікувати?

Археологічно ми знайшли 210 могил. Всі вони братні й були вже ексгумовані у 1971-му, 1987-му та 1989-му роках. Лише після третьої, можна сказати, фіктивної ексгумації, радянська сторона визнала, що це жертви НКВС із 1937-1939 років. Але про те, що там упокоїлися поляки, ми дізналися лише завдяки нашим власним старанням, коли виявили у могилах 6 тисяч предметів в’язнів, що походили з Польщі, а не з українських теренів. Саме тому Польща й намагалася локалізувати польські поховання, й це нам вдалося. З 210 знайдених могил 70 - це саме польські, у яких містяться рештки 1992 осіб. Не виключаю, що ці ексгумації 1970-х років якраз і мали на меті очистити поховання від предметів, які б могли вказати на польське походження страчених.

У п’ятницю український та польський президенти спільно відкриватимуть цвинтар у Биківнянському лісі. Після років проробленої праці що Ви відчуваєте цього дня?

Моя група відвідала Биківню лише місяць тому. Я став свідком приготувань до урочистого відкриття цього меморіалу і радію з того приводу, що після 11 років нашої праці врешті-решт цей пам’ятник буде відкрито. Але залишається ще й "білоруський катинський список", у якому теж понад три тисячі жертв. Вони й досі чекають на своє відкриття й вшанування. На моє переконання, шукати їх треба у Куропатах, поблизу Мінська.