У концентраційному таборі Равенсбрюк у Східній Німеччині з 1939 по 1945 роки були ув’язнені приблизно 130 тисяч жінок з 40 різних країн. Десятки тисяч з них були вбиті або померли від голоду, хвороб чи медичних експериментів. Британська письменниця Сара Хельм написала книжу "Якщо це жінка. Усередині Равенсбрюка: концентраційний табір Гітлера для жінок" (оригінальна назва "If This Is a Woman. Inside Ravensbrück: Hitler’s Concentration Camp for Women").

Іще в 2015 році книжку було видано англійською мовою. DW поспілкувалася з авторкою видання принагідно до виходу німецькомовного перекладу видання наприкінці січня 2016 року.

DW: Ваша книжка "Якщо це жінка" про жіночий концтабір Равенсбрюк видана більш ніж через 70 років після закінчення Другої світової війни. Нині дуже мало свідків тих подій залишаються живими. Чи була у вас можливість поговорити з колишніми в’язнями таборів?

Сара Хельм: Мені дуже пощастило знайти багато тих, хто вижив, коли я почала дослідження для своєї книжки в 2007 році. Зрозуміло, що більшість з них у таборі були молодими жінками, але деяким на момент нашого спілкування було вже більше 90 років. Багато хто був із Великобританії. Дехто - навіть моїми сусідками! Я живу в південному Лондоні, де раніше жили також багато жінок з Польщі. Я зустріла, крім цього, й жінку з Голандії, яка жила в декількох кварталах від мене. Це було великою несподіванкою.

Звичайно, дехто з них жив дуже далеко. Мені довелось поїхати до Одеси, Донецька, Санкт-Петербурга та Москви, щоб зустрітись із жінками, які утримувалися в Равенсбрюку. Але я досі дивуюся тому, як багато я віднайшла. Загалом я провела особисті зустрічі з 50 жінками, а враховуючи тих, з ким я листувалась, то ця цифра ще більша - 60-70 жінок.

Як ці останні свідки тих подій реагували на ваші запитання?

Деякі жінки, з якими мені вдалось зустрітися, доживали свої останні дні, і вони хотіли, щоб їхні історії були розказані. Але навіть незважаючи на їхній вкрай похилий вік, розказані ними історії були дуже свіжими. І це попри те, що вони розповідали їх уперше. Багато жінок взагалі ніколи не ділились своїм минулим, дехто щось раніше розповідав, але ніколи - в усіх деталях. Під час своїх розповідей вони дуже хвилювались, було багато сліз під час наших розмов.

Була одна чудова полячка, яка жила в Лондоні, недалеко від місця, де живу я. 90-річна Марія Білицька розповіла мені, що нещодавно їй діагностували рак підшлункової залози і їй залишилось жити півроку. Вона попросила, щоб я приходила до неї якомога частіше, бо вона мала так багато чого сказати. Вона хотіла виговоритися до того, як помре.

Равенсбрюк був єдиним жіночим концтабором нацистської Німеччини. Тим не менш, його історія не настільки добре відома, як історії Дахау, Берген-Бельзена або Бухенвальда, не кажучи вже про Освенцім. На вашу думку, чому так?

Я досі не знаю точної відповіді на це питання. Частково це пояснюється тим, що Равенсбрюк був розташований у Східній Німеччині. За часів НДР (Німецької Демократичної Республіки - Ред.) західні історики не могли отримати доступ до документів у цій країні та Росії. У НДР, говорячи як про Равенсбрюк, так і про чоловічі табори, багато розповідали про героїзм комуністів і боротьбу з фашизмом. Багато чого було приховано.

Ще одна причина полягає в тому, що в 1960-х і 70-х роках, коли історія Голокосту почала з'являтися в її повному і неймовірному жахітті, це зайняло трохи часу, щоб переосмислити і зрозуміти, що Голокост залишається найбільшим злочином в історії людства й досі немає жодних причин приховувати інші нацистські жахи. Але, безумовно, є і третя причина: істориками досі є переважно чоловіки. І цим людям не була цікава природа цього жіночого табору. Це стало причиною того, що вони залишили поза увагою велику частину нацистської жорстокості: злочин проти жінок.

Чим саме Равенсбрюк відрізняється від інших концентраційних таборів, де тримали чоловіків і жінок?

Генріх Гіммлер, який був відповідальним за всі табори, вважав, наприклад, що жінки набагато більше бояться собак, ніж чоловіки. Тому замість сторожових веж і зброї вони використовували велику кількість собак. Охоронцями також були жінки. Звичайно, ними керували чоловіки-офіцери СС (воєнізований нацистський підрозділ. - Ред.). Але людьми, які безпосередньо взаємодіяли з жінками-в'язнями, були охоронці жіночої статі. Це може здаватися дивним: навіщо СС опікуватись особистими справами жінок і потребою, щоб з ними контактували саме жінки-охоронці.

Гадаю, це копіювало досвід решти світу. Така система була більше схожа на звичайну в'язницю, ніж на концентраційний табір. Але оскільки табір розширювався, в’язнів ставало дедалі більше, і в СС вважали, що мають забезпечити дисципліну. Концтабір ставав дедалі більше схожим на звичайний чоловічий концентраційний табір. Рівень жорстокості швидко зростав, покарань ставало більше. Тоді Равенсбрюк також став табором смерті з газовою камерою.

Утриманці Равенсбрюка були дуже різними. Серед них були комуністи, протестанти на кшталт "Свідків Єгови", повії, члени руху опору, а також єврейські жінки зі всієї Європи. Але всі вони мали одну спільну рису: вони були жінками. Чи вплинуло це на загальну "атмосферу" в порівнянні з чоловічими таборами?

Жінки страждали по-іншому. Вони страждали не стільки від фізичних тортур, скільки від мук через долю їхніх дітей, яких у них відібрали або кинули до газових камер. З розширенням табору до нього прибувало дедалі більше жінок, багато з них були вагітними і змушені були робити аборти, їх масово примушували до стерилізації в найжорстокіших обставинах, використовували як піддослідних кроликів. Вони почувалися повністю безправними.

За останній рік існування табору, коли в СС не могли контролювати народжуваність через те, що до табору прибувало дуже багато жінок з усієї Європи, вони дозволили жінками народжувати дітей. Вони дозволили матерям годувати грудьми своїх немовлят, знаючи, що ці діти помруть. У матерів не було молока в грудях. Як жінці мені важко уявити аналогічні за своєю жорстокістю тортури, які могли б застосовуватися в чоловічих таборах. Будь-які висновки про те, що концтабір Равенсбрюк був місцем, де було менше жорстокості і зла, є цілковитою неправдою.

У своїй книжці ви описуєте як ув'язнених, так і охоронців. Чи є щось, що об’єднує всіх жінок-охоронців Равенсбрюка?

Можна сказати, що багато охорониць були звичайними німкенями, які пішли на цю роботу лише для того, щоб заробити більше грошей. Вони думали, що вони отримають хорошу уніформу, трохи вищу зарплату; вони дещо підвищували безпеку свого життя. Вони не були добре освіченими, проте зовсім безграмотними теж не були.

Жодна з них не мала судимостей, у цьому плані не було передумов для того, щоб вони поводились особливо жорстоко. Але більшість з них дуже швидко демонстрували, що готові стати частиною режиму, що готові бити ув'язнених або навіть гірше. У декого були вкрай садистські нахили. Ті, хто відмовлявся це робити, були винятками. Дехто самостійно звільнявся, дехто намагався допомогти ув'язненим і передавав їхні листи назовні.

Йоганна Ланґефельд, перша начальниця охорони Равенсбрюка, це дуже цікавий випадок. Вона раніше працювала в пенітенціарній системі; вона займала найвищу посаду серед усіх інших жінок в СС. Вона вірила в колективне покарання, але встановила обмеження на побиття. Коли їй стало відомо про страшні жорстокості, такі як медичні експерименти, вона виступила проти коменданта табору. Отже, були жінки-охоронці, які певним чином намагались протистояти, але, звичайно, вони були у меншості.

Ви кажете, що Йоганна Ланґефельд вирізняється серед жінок-охоронців. Чи є якісь історії ув’язнених, які особливо вас вразили?

Однією з таких історій, які зачепили мене за живе, є розповідь Євгенії Клем, вчительки з Одеси, старої жінки, яку схопили під час падіння Криму разом з іншими вихованцями Червоної армії, лікарями і медсестрами. Багатьом з них не було й 20 років, і вони гадки не мали, що з ними трапилось. Але Клем була медсестрою під час Першої світової війни. За фахом вона була вчителем історії, вона сказала іншим жінкам, що вони виживуть, і продовжувала гуртувати їх. І більшість з них вижили.

До того часу, як вона повернулася в Росію, Сталін покарав багатьох членів Червоної Армії, які були ув'язнені в Німеччині, тому що вважав, що вони повинні були боротись до смерті. У цих обставинах Євгенія Клем втратила роботу вчителя історії і наклала на себе руки в 1953 році, повісившись. Це величезна людська трагедія і найбільш вражаюча з історій, з якими мені довелося стикнутися.

На вашу думку, яким чином можна буде зберегти пам'ять в майбутньому, коли всі живі свідки помруть?

Моєю головною метою було дати їм можливість виговоритись. Равенсбрюк має зайняти своє гідне місце серед усіх скоєних нацистами звірств, має бути усвідомлена його роль в історії, де жінок піддавали тортурам і вбивали. І мені здається, що діти, онуки і правнуки тих, хто вижив, а також німці, які дізнались, що їхні бабусі чи інші родичі працювали у таборах, досі мають багато відомостей, про які ми ще не знаємо. Важливо, щоб ці історії були написані і опубліковані.