Слідчі повідомляють, що другий пілот рейсу 4U9525 Андреас Лубіц, імовірно, навмисно скеровував лайнер компанії Germanwings у напрямку гір, чим спровокував катастрофу. Більше того, у день польоту йому був виписаний лікарняний, який він розірвав. Професор психології Рудольф Еґґ, який до 2014 року очолював Центр кримінології в німецькому місті Вісбадені, розповів в інтерв'ю DW, що могло рухати другим пілотом літка і чи можна порівняти його із масовими вбивцями, які влаштовують бійні у громадських місцях.

DW: Пане Еґґ, прокуратура Дюссельдорфа повідомила, що в день польоту другому пілотові рейсу 4U9525 був виписаний лікарняний, але, незважаючи на це, він піднявся в повітря. Вас це дивує?

Рудольф Еґґ: Якщо це так, то мене це не дивує. У всякому разі, це не вибивається із загальної картини, згідно з якою мова, імовірно, йшла про людину, яка переживала глибоку душевну кризу у той момент, коли скоїла суїцид.

Яка ж картина захворювання повинна бути, щоб людина не просто здійснила самогубство, але й забрала життя 149 осіб?

Цільної картини немає, до того ж постфактум не можна робити чогось на кшталт психологічного розтину. Є тільки певні вихідні дані та припущення. Можна порівняти цю ситуацію з іншими випадками, які хоча й спричинили набагато меншу кількість жертв, але в яких, можливо, йшлося про схожу особистісну проблематику.

Я маю на увазі, наприклад, водіїв, які свідомо виїжджають на зустрічну смугу. У такому випадку мова йде про людину, яка не просто перебуває у важкій психологічній кризі, в депресії, але і не бачить більше нічого ні праворуч, ні ліворуч від себе. Для нього в той момент світ і цінності цього світу більше не мають значення.

Тобто пілота можна порівняти з тим, хто влаштовує масові вбивства в громадських місцях?

Я би не став із цим порівнювати. Масовий вбивця відчуває ненависть до своїх жертв і, можливо, навіть деяку ейфорію в останні миті свого життя, пов'язану з тим, що він всіх їх убив. В даному випадку я б не став говорити про таке - тут має місце, швидше за все, зникнення дійсності і фокусування на одному: моє життя, мій світ позбавлений мети, я залишаю його. А всі жертви просто поза увагою.

У такому разі це було спонтанне рішення? Чи все ж мова йде про заздалегідь сплановані дії?

Можливо, комбінація одного й іншого. У багатьох самогубців самому вчинку передує тривала фаза надії, сумнівів і, нарешті, розчарування. І, звичайно, при цьому певну роль відіграють думки: як я це зроблю, коли я це зроблю? Але рішення власне здійснити це може бути спонтанним, реакцією на можливість, що випала. Подібне якраз могло статися і з цим другим пілотом: "Зараз я один в кабіні і можу замкнути двері, тепер мене ніхто не зможе зупинити".

Чи є взагалі шанс запобігти такій катастрофі в останній момент?

Правило про те, що в кабіні пілота завжди мають бути дві людини, розумне. Але якщо хтось дійсно вирішив вчинити суїцид, то, ймовірно, зможе обійти і цю перешкоду. Тому необхідний ґрунтовний аналіз того, що сталося.

Чого я побоююся, так це того, що ми будемо спостерігати так званий "ефект Вертера". На жаль, дискусія про суїцид і його запобігання часто збурює людей, які пережили або зараз перебувають у схожій кризовій ситуації. Вони можуть сприйняти це як загрозу, це може викликати у них побоювання. І тоді вони теж можуть здійснити самогубство.

Цей ефект поширюється і на так званий "розширений суїцид", коли самогубство супроводжується попередніми вбивством інших осіб? В інтернеті є сайти, де масових убивць вшановують як героїв. Чи може це мотивувати їхніх потенційних послідовників?

Таке може статися. У випадку зі шкільними масовими вбивцями емпірично доведено, що така функція прикладу для наслідування діє. Але ймовірного самогубця, чи як би його не називали у випадку літака Germanwings, може належати до іншої категорії. У випадку зі шкільними масовими вбивцями є ненависть по відношенню до однокласників і вчителів. Не думаю, що пілот діяв з міркувань ненависті до пасажирів літака.

Як Ви вважаєте, чи зможемо ми більше дізнатися про можливі мотиви його вчинку?

Думаю, так. Якщо підтвердиться, що пілот вже проходив курс психотерапії, то мала зберегтися історія хвороби. Тоді можна ознайомитися з нею і спробувати проаналізувати. Я також вважаю, що зацікавленість в цьому близьких людей жертв обґрунтована. Вони хочуть дізнатися, що змусило цю людину забрати з собою життя їхнього сина, дочки або друга.