Підневільна праця під час Другої світової війни й у повоєнні роки
30 травня 2007 р.Реклама
В Україні в останні роки багато говорять про остарбайтерів, зокрема, й про фінансовe відшкодування, яке надала їм німецька сторона за перенесені страждання. Однак досі і в Україні, і в Німеччині доволі мало відомо про німецьких підневільних робітників, які в повоєнні роки працювали на радянській території. Проте це питання не оминули своєю увагою історики обох країн. Розповідає професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук.
“Згідно з постановою державного комітету оборони СРСР від 4 червня 45 року, на територію України виділялося 494 тисячі 520 німецьких військовополонених. Багато об”єктів в Україні, які сьогодні відомі, відбудовувалися або будувались заново зусиллями німецьких військовополонених. Не секрет, що Хрещатик відбудовувався завдяки німецьким полоненим. Знаменитий на весь світ ракетний завод у Дніпропетровську, який випускав в Радянському Союзі найстрашніші ракети, будували німецькі військовополонені.“
Однак серед тих німців, хто брав участь у відбудові зруйнованого війною народного господарства СРСР, були не лише військовополонені. Німецький історик Таня Пентер з університету у Бохумі наголошує:
“На територіях, які належали колишньому німецькому рейху, інтернування з боку радянської окупаційної влади переслідувало політичну мету й мету безпеки. Території, окуповані радянськими військами, хотіли зачистити від ворожих елементів. Траплялося так, що під гаслом переслідування нацистів хапали також тих людей, які раніше самі були жертвами нацистської диктатури.”
Доля німців, які опинилися на радянській території, відома тільки зі спогадів тих, хто згодом повернувся додому. Про їхнє життя за межами батьківщини інформації дуже мало, оскільки радянські архіви до 90-х років були закриті. Лише тепер їх починають відкривати. Тані Пентер вдалося побачити кілька звітів НКВC. Вона процитувала один з документів:
“Трудовий батальйон 205 у Ворошиловградській (сьогодні Луганській) області. Зона, в якій розміщено 306 осіб, не підготовлена до зими. Будівля потребує капітального ремонту. Два ряди нар. В зоні немає ані бані, ані пральні, ані медпункту. Тут немає води, бракує їдальні. В будівлі дуже тісно. 0,8 квадратних метрів на кожну особу. Лише 70 відсотків контингенту має матраси. Всі інші сплять на голих нарах. Зона засмічена. Інтерновані не миються. Наслідки поганих санітарних умов: спалах тифу, кишкових захворювань. Збільшується кількість смертерльних випадків.”
Як зауважила німецький історик, такі умови утримання були не винятком, а переважно правилом. Більш-менш нормальне забезпечення отримували лише ті, хто виконував робочі норми. Але таких було небагато. Зокрема, своє незадоволення роботою поневолених німців часто висловлював тогочасний керівник КПБУ Микита Хрущов. Як розповів український історик Володимир Сергійчук, про це свідчать архівні документи .
“Хрущов вважав, що німецькі полонені працюють погано, і він навіть писав до Сталіна, що міри покарання для тих, хто не виконує план, є занадто м”якими. А для особливо – як він пише – злісних порушників трудової і виробничої дисципліни, тих, хто веде ніби-то профашистську агітацію і вносить розлад у трудову дисципліну інших військовополонених, треба ввести покарання різками – від 10 до 50 – (залежно від важкості проступку).”
Виснажлива праця і вкрай погані умови проживання за кілька років суттєво зменшили кількість німецьких робочих рук на радянській території. Зокрема, за даними Володимира Сергійчука, в Україні в 45 році було майже півмільйона німецьких полонених, а в середині 47 року їх залишалося вже тільки 209 тисяч. На початку 50-х років Радянський Союз оголосив, що полонених на його території вже немає, всі відпущені додому. Однак це не відповідало дійсності. І радянська влада всіма силами намагалася приховати від громадськості, насамперед, міжнародної, цей факт. Розповідає Володимир Сергійчук:
„У 1954 році відзначалося 300 річчя Переяславської Ради, і до Києва мало приїхати багато гостей. А в Києві у Дарниці, тобто - на лівому березі Дніпра, був великий табір військовополонених. Так для того, щоб раптом ті туристи не поїхали в Дарницю, не почали шукати цей табір, то напередодні відзначення цієї події весь цей дарницький табір перевезли в Донбас.”
Тільки в другій половині 50-х років закінчилася трагічна сторінка тих німеців, яких вивезли на роботи до Радянського Союзу. Долю сотень тисяч українців та німців перекреслила наймасштабніша у 20-ому столітті війна. Дослідникам обох країн ще чимало треба зробити для того, аби білих плям у цій спільній історії з кожним роком ставало все менше.
Оксана Маловічко
“Згідно з постановою державного комітету оборони СРСР від 4 червня 45 року, на територію України виділялося 494 тисячі 520 німецьких військовополонених. Багато об”єктів в Україні, які сьогодні відомі, відбудовувалися або будувались заново зусиллями німецьких військовополонених. Не секрет, що Хрещатик відбудовувався завдяки німецьким полоненим. Знаменитий на весь світ ракетний завод у Дніпропетровську, який випускав в Радянському Союзі найстрашніші ракети, будували німецькі військовополонені.“
Однак серед тих німців, хто брав участь у відбудові зруйнованого війною народного господарства СРСР, були не лише військовополонені. Німецький історик Таня Пентер з університету у Бохумі наголошує:
“На територіях, які належали колишньому німецькому рейху, інтернування з боку радянської окупаційної влади переслідувало політичну мету й мету безпеки. Території, окуповані радянськими військами, хотіли зачистити від ворожих елементів. Траплялося так, що під гаслом переслідування нацистів хапали також тих людей, які раніше самі були жертвами нацистської диктатури.”
Доля німців, які опинилися на радянській території, відома тільки зі спогадів тих, хто згодом повернувся додому. Про їхнє життя за межами батьківщини інформації дуже мало, оскільки радянські архіви до 90-х років були закриті. Лише тепер їх починають відкривати. Тані Пентер вдалося побачити кілька звітів НКВC. Вона процитувала один з документів:
“Трудовий батальйон 205 у Ворошиловградській (сьогодні Луганській) області. Зона, в якій розміщено 306 осіб, не підготовлена до зими. Будівля потребує капітального ремонту. Два ряди нар. В зоні немає ані бані, ані пральні, ані медпункту. Тут немає води, бракує їдальні. В будівлі дуже тісно. 0,8 квадратних метрів на кожну особу. Лише 70 відсотків контингенту має матраси. Всі інші сплять на голих нарах. Зона засмічена. Інтерновані не миються. Наслідки поганих санітарних умов: спалах тифу, кишкових захворювань. Збільшується кількість смертерльних випадків.”
Як зауважила німецький історик, такі умови утримання були не винятком, а переважно правилом. Більш-менш нормальне забезпечення отримували лише ті, хто виконував робочі норми. Але таких було небагато. Зокрема, своє незадоволення роботою поневолених німців часто висловлював тогочасний керівник КПБУ Микита Хрущов. Як розповів український історик Володимир Сергійчук, про це свідчать архівні документи .
“Хрущов вважав, що німецькі полонені працюють погано, і він навіть писав до Сталіна, що міри покарання для тих, хто не виконує план, є занадто м”якими. А для особливо – як він пише – злісних порушників трудової і виробничої дисципліни, тих, хто веде ніби-то профашистську агітацію і вносить розлад у трудову дисципліну інших військовополонених, треба ввести покарання різками – від 10 до 50 – (залежно від важкості проступку).”
Виснажлива праця і вкрай погані умови проживання за кілька років суттєво зменшили кількість німецьких робочих рук на радянській території. Зокрема, за даними Володимира Сергійчука, в Україні в 45 році було майже півмільйона німецьких полонених, а в середині 47 року їх залишалося вже тільки 209 тисяч. На початку 50-х років Радянський Союз оголосив, що полонених на його території вже немає, всі відпущені додому. Однак це не відповідало дійсності. І радянська влада всіма силами намагалася приховати від громадськості, насамперед, міжнародної, цей факт. Розповідає Володимир Сергійчук:
„У 1954 році відзначалося 300 річчя Переяславської Ради, і до Києва мало приїхати багато гостей. А в Києві у Дарниці, тобто - на лівому березі Дніпра, був великий табір військовополонених. Так для того, щоб раптом ті туристи не поїхали в Дарницю, не почали шукати цей табір, то напередодні відзначення цієї події весь цей дарницький табір перевезли в Донбас.”
Тільки в другій половині 50-х років закінчилася трагічна сторінка тих німеців, яких вивезли на роботи до Радянського Союзу. Долю сотень тисяч українців та німців перекреслила наймасштабніша у 20-ому столітті війна. Дослідникам обох країн ще чимало треба зробити для того, аби білих плям у цій спільній історії з кожним роком ставало все менше.
Оксана Маловічко
Реклама
