За часів НДР її ядерний реактор виробляв достатньо електроенергії, щоб забезпечити нею таке місто, як Лейпциг, але автостоянка була значно менша й майже завжди порожня. 600 працівників станції безкоштовно діставалися на роботу залізницею. Сьогодні більшість із тих 200-от, що залишилися, приїздять машинами. Приїздять для того, щоб руйнувати своє робоче місце, колишню АЕС. Офіційно це називається “демонтаж до зеленої галявини”.

У комерційному використанні ядерної енергії Німецька демократична республіка свого часу навіть випередила ФРН. Легководний реактор у Рейнсбергу - тип ВВЕР, потужність 79 мегаватів – будували за допомогою радянських фахівців шість років. 1966-го АЕС була ввімкнена до мережі й видала перший струм. Лише кількома місяцями пізніше запрацювала атомна станція в західнонімецькому Гундреммінгені. Невдовзі після об"єднання Німмеччини, на початку 1990-го, реактор у Рейнсбергу зупинили - з міркувань безпеки. До закінчення запланованого терміну експлуатації він не "дотягнув” двох років.

Гартмунд Гюлов почав працювати на станції 38 років тому. Тепер він координує роботи з комплексного демонтажу АЕС:

“Ми вже багато чого зробили. Зрозуміло, що всередині реактора давно нічого немає. Паливні елементи ще 2001-го року відвезли в спеціальних “кастор”-контейнерах до тимчасового сховища ядерних відходів у Грайфсвальді. На сьогодні демонтовано 90% захисної конструкції реактора. Усередині самого корпусу – вода. Для захисту від випромінювання.”

Сьогодні жодної загрози для здоров”я на станції немає, запевняє Зигфрид Шаф, представник відомства з контролю за радіаційним випромінюванням: “Та кількість мікрозивертів, що її фіксують дозиметри наших техніків та інженерів, удесятеро менша за дози, які дістають пілоти літаків під час далеких рейсів. У Рейнсбургу персонал ніколи не наражався на ризик”:

“Такого не траплялося ані під час роботи реактора, ані тепер, коли йде демонтаж. Загальний рівень випромінювання тут практично дорівнює природному. Наприкінці зміни дозиметр показує приблизно стільки ж, скільки ви отримали б за один день перебування в Берліні.”

На АЕС у Рейнсбергу не тільки виробляли електроенергію, це був і навчально-дослідницький об”єкт. Тепер там теж готуються до експерименту. З містка колишнього пульта управління на глибині 20 метрів добре видно сталевий корпус реактора. У циліндрі, завдовжки 12 метрів і діаметром у понад три, колись билося “серце” атомної станції. Тепер, каже Гартмунд Гюлов, його мають вирвати наче зіпсований зуб. Важить корпус не мало, не багато 130 тонн. У Європі така акція здійснюватиметься вперше. Досі лише в США ядерні реактори перевозили до сховищ цілком. Зазвичай циліндри попередньо розрізають на кільця – за допомогою роботів і під водою, щоб уникнути просякання радіації. “Траснпортування цілого реактора заощадить кошти й час”, - каже Дитер Риттшер, виконавчий директор фірми EWN – Енергетичні підприємства Півночі – головного підрядника проекту, який фінансує німецький уряд:

“Розрізання корпусу легководного реактора, включаючи роботи з підготовки, триває в середньому до трьох років. Для перевезення всього циліндра вистачить кількох місяців. Доза випромінювання при цьому залишається такою самою, як і коли б ми транспортували до тимчасового сховища окремі частини реактора. Перевага ж у тому, що замість багатьох, так званих, “кастор”- контейнерів буде потрібен один, хоч і дуже великий.”

Після 24-ох років експлуатації рівень випромінювання на зовнішніх стінках корпусу реактора коливається від 20-ти до 50-ти мілізивертів на годину. За півстоліття перебування в сховищі ця доза має зменшитися в тисячу разів. Це означає, що циліндр можна буде утилізувати як звичайний металобрухт, не наражаючися при цьому на небезпеку. Але поки що, аби захистити довкілля, коли реактор 200 кілометрів транспортуватимуть залізницею до сховища в Грайфсвальді, його “запакують” у сталеву оболонку 15 сантиметрів завтовшки. Час для підготовки є, перевезення заплановане на 2006-й рік. Для фірми EWN це стане важливим випробуванням. Якщо операція з рейнсберзьким реакторм завершиться вдало, надійдуть і нові замовлення. Дитер Риттшер, виконавчий директор підприємства:

“Звичайно, енергоконцерни, яким належать АЕС, зважують, чи підуть вони таким шляхом. І я знаю, що деякі з них уже погодилися. З огляду на проголошену в Німеччині відмову від атомної енергетики, зацікавленість у нових технологіях зростає. Так, на черзі реактори в Штаде та Мюльгаймі-Керліху. Метод транспортування цілих реакторів дістає дедалі більший міжнародний резонанс. Французи планують таким чином демонтувати п”ять АЕС. На багатьох енергоблоках добігає кінця термін експлуатації у Східній Європі...”

У складі західноєвропейського консорціуму фірма Енергетичні підприємства Півночі опікується проектом з побудови сховища для твердих ядерних відходів на Чорнобильській АЕС. Здійснюються ці роботи в рамках програми Євросоюзу TACIS. Керівник проекту Карстен Франк:

“Це тільки одна невеличка ділянка в загальній концепції закриття АЕС.

Для того, щоб під час демонтажу Чорнобильської станції були дотримані всі міжнародні стандарти безпеки, потрібно здійснити цілу низку підготовчих робіт. Наше завдання – розробити проект сховища, де за сучасними технологіями будуть обробляти та зберігати тверді радіоактивні відходи”.

А їх у процесі експлуатації й особливо закриття атомної станції утворюється чимало: це забруднені деталі демонтованого устаткування та конструкцій енергоблоків, відпрацьовані фільтри, спецодяг, сміття...

Фінансує спорудження сховища вартістю в понад 40 мільйонів євро головним чином Європейський союз. З держбюджету України надійде невеличка частка. “Коли розпочнеться демонтаж самих реакторів ЧАЕС, наразі визначити важко, - каже представник фірми EWN Карстен Франк:

“Існують дві основні концепції щодо виведення з експлуатації атомних станцій. За першою, невдовзі після зупинки реактори розвантажують і демонтажні роботи розпочинають практично одразу. За другою, лише вилучають паливні елементи та відходи, а самі енергоблоки, звичайно, під постійним контролем, залишають стояти в законсервованому стані 20, 50 чи навіть 120 років - ці терміни можуть дуже відрізнятися. Безпосередній демонтаж відбувається, отже, значно пізніше. Кожен із цих двох методів має свої недоліки та переваги. У першому – проблема комплексного закриття АЕС розв”язується відносно швидко, зате ми маємо справу з небезпечними дозами радіації. У другому – на зменшення радіоактивного випромінювання працює час, але процес демонтажу розтягується на покоління. Вибір оптимального варіатну залежить від конкретних умов: від місця розташування АЕС, від законодавства країни й, не в останню чергу, від наявних коштів. У випадку Чорнобильської станції до безпосереднього демонтажу можа буде приступити, за попередніми оцінками, років за 30-50. У світовій практиці ще немає досвіду виведення з експлутації АЕС, яка зазнала такої аварії, як Чорнобильська. Це стосується також і проекту, яким ми сьогодні опікуємося. Унаслідок вибуху тверді відходи теж набули особливих фізичних властивостей, тому спорудження сховища на ЧАЕС є для нас своєрідним професійним викликом.”

Серед головних аргументів на користь ядерної енергетики часто називають два: її екологічність та дешевину в порівнянні з іншими видами виробництва електроенергії. Саме за цими двома показниками АЕС не витримують жодної критики, відповідають “зелені”, просто треба порахувати, у що обходиться довкіллю та платникам податків увесь процес експлутації АЕС – від першої цеглини до “зеленої галявини” на тому місці, де вони колись стояли.