Виставка українських і російських художників, яка відкрилася 4 вересня в німемцькому Кельні, і симпозіум за участі митців, філософів, соціологів та письменників з Росії, України та Німеччини, викликали великий резонанс. Це спроба протистояти війні, налагодити діалог, виробити спільну платформу. DW зустрілася з кураторкою виставки, відомим російським арт-критиком Катериною Дьоготь.

DW: Ваша виставка - це спроба знайти спільну мову. Тому Ви запросили людей, з якими можливий діалог. Тих, хто дотримується радикально націоналістичних поглядів - як з того, так і з іншого боку, - серед них немає.

Катерина Дьоготь: Це природно, адже ми не хочемо звести розмову просто до питання: "Хто винен?" Взагалі цей конфлікт - не просто протистояння двох сторін, він набагато складніший. Він сягає корінням в радянські часи, а, можливо, і ще глибше. Ми хочемо побачити всю багатовимірність проблеми. Для цього, звичайно, потрібні свідки, очевидці, і тому в експозиції є роботи, які документально показують те, що зараз відбувається на сході України.

У своєму ставленні до цієї війни Ви представляєте досить малу частину населення Росії ...

На жаль, так. Я знаю, що є люди, які щиро вірять російській пропаганді і вважають, що в Україні править фашистська хунта. Таких більшість серед населення, яке дивиться телевізор. Погано, що вони слухають телевізор. Взагалі вважати, що фашизм поганий, - це правильна точка зору. Тільки це не можна застосовувати до реальної ситуації. І те, що у російських людей є солідарність з народом Донбасу, я вважаю, правильно і добре. Просто вони не поінформовані про те, що там відбувається насправді, і яка, наприклад, програма цієї "Донецької республіки".

Але для інтелігенції це все ж нетипово. Абсолютна більшість представників інтелігенції, з якими я спілкуюся, ліберальної інтелігенції, засуджують захоплення Криму, засуджують участь російських військ у конфлікті на сході України, і я теж абсолютно з цим згодна. Але багато ліберальних публіцистів, які визначають медіаландшафт в інтернеті, некритично ставляться до того, що відбувається в Україні, недооцінюють небезпеку і приховані реваншистські імпульси, некритично ставиться до того олігархічного капіталізму, до якого йде Україна. Є й велика група людей, до яких я зараховую і себе, яка намагається знайти більш широкий, більш об'єктивний погляд на події, намагаючись врахувати всі нюанси і бачити всю складність того, що відбувається на Донбасі.

Виставку відкриває настінний стенд, своєрідна передмова, в якій ідеться про російський імперіалізм, про неоколоніальні амбіції. Сильні вислови ...

Якщо ми говоримо про неоколоніальні прагнення, то ми повинні приписати їх усім учасникам: Польщі, наприклад, Євросоюзу, Америці. Взагалі-то, говорячи про колоніалізм, ми собі уявляємо, скажімо, Конго і Бельгію, африканця, який, розриває свої ланцюги, але це явище існувало на різних рівнях і продовжує існувати сьогодні. Адже і відторгнення території Донбасу - багатошарове явище. Багато людей в Україні, з якими я говорила, вважають Донбас і тих, хто там живе, чужими. Мовляв, вони все одно заважають нам на шляху до Європи. Це дуже схоже на те, як Росія впродовж багатьох років ставилася до України: веселі, симпатичні, сексапільні, добре співають, але якісь несерйозні люди, а ось ми - справжні європейці. Типове колоніальне ставлення.

Пробачте, але мені здається, що тут порівняння Росії та України не зовсім доречне. Адже колоніалізм - це захоплення. Захоплення території, народу ...

Ні, колоніалізм - не захоплення. Це ставлення до іншого як до нерівного тобі за якоюсь культурною ознакою. Тут дуже важливо, що в основі лежить культура. Дуже часто говорять, що культура єднає людей, але це не завжди так. Культура якраз часто роз'єднує людей. Мовляв, у нас висока культура, а у вас низька культура - і тому ми будемо з вами воювати.

Якщо вже йдеться про культуру, то саме час звернутися до російської ситуації. Культура в Росії переживає зараз важкі часи. Заборона вистав, переслідування незалежного мистецтва, погром в Манежі, руйнування фриза з Мефістофелем в Петербурзі ... Я перераховую через кому, а для вас це - ланки одного ланцюга: тиск влади і, скажімо так, клерикальний вандалізм?

Так, звичайно. Ознаки цього були вже давно, а зараз склалася дуже ясна картина: ми спостерігаємо наступ фундаменталістського, реакційного уявлення про культуру. Воно йде, безумовно, від православної церкви. Зараз ці люди, судячи з усього, домоглися великого лобі в російських владних структурах, і все це в значній мірі представляється як офіційна позиція влади. Я вважаю, що це реальність, з якою треба миритися, як, наприклад, мирилися з культурною політикою за радянської влади. Повинні виробитися якісь негласні правила, що можна, а що не можна, і на якій території.

І ви вважаєте, що такі правилами треба виконувати?

Я вважаю, що іншого виходу немає. Так було в Радянському Союзі: існувало дуже сильне неофіційне культурне середовище, "самвидав" тощо. Існувало в рамках певних умов. Зараз ці умови, ці моделі не вироблені, але авангардне мистецтво може виставлятися, наприклад, у музеї "Гараж". Поки він існує і поки ця крихка система працює, художники знають, що вони можуть звертатися туди і там їм дозволять більше.

Тобто буде якийсь елітарний маленький майданчик, маленька група, яка на цьому острівці свободи зможе виставлятися, себе проявляти. А як бути іншим? Слухатися Мединського?

А що робити? Така і була ідея: відрізати вільну культуру, а все інше населення підсадити на голку телебачення.