Deutsche Welle: Актуальні події в Україні зараз навряд чи залишили когось байдужими. Як ви сприймаєте те, що відбувається?

Світлана Алексієвич: Це дуже трагічна ситуація, адже протягом кількох днів був зруйнований той світ, який з такими зусиллями вибудовували після Другої світової війни, після стількох страждань. І це, звичайно, абсолютно неочікувано. У моїй книзі "У війни нежіноче обличчя" одна з героїнь розповідає, як вони, коли була оголошена перемога, розстрілювали всю ніч патрони, які у них залишилися. Їм здавалося, що вони їм більше ніколи не знадобляться, що люди більше ніколи не допустять з'ясування стосунків таким чином. І раптом виявляється, що націоналістичні ідеї живучі. Цей збір земель, свій-чужий…

У своєму есе для німецької газети Frankfurter Allgemeine ви говорите про типовий російський почерк, про те, що схожий сценарій ви вже бачили в Афганістані, в Абхазії, в Грузії…

Коли я писала книгу "Цинкові хлопчики" і була на "радянській війні" в Афганістані, я стала свідком того, як хлопцям без кінця втовкмачували: якби не ви, тут були б американці і наш кордон був би відкритим. Їм казали: які ж ви герої, що зробили все так. Я думаю, що молодикам в Криму зараз говорять те саме. І це дуже сумно.

На вашу думку, чому людиною так легко керувати?

Є питання, на які ніхто не має відповіді. Ні політики, ні вчені, ні мистецтво. Як там у Достоєвського: добро і зло борються, а поле їхньої битви - серця людей. І ми, як виявляється, ніяк не захищені. Величезний світ - і всі нині відчувають безпорадність.

Те, як в Росії реагують на приєднання Криму, ви називаєте "феноменом колективного Путіна". Тобто вина за все, що відбувається, також колективна?

Ні, мається на увазі те, що взяти Крим тільки формально вирішив Путін, а неформально, якщо глибоко замислитися над цією проблемою, - це замовлення суспільства - "червоної людини". Його "колективне несвідоме" знайшло таку форму себе виявити. Чому нині найлайливіше слово - "ліберал" або "демократ"? Бо існує велетенська ненависть до того, що було в 1990-ті роки, у людей, які відчувають себе приниженими, обдуреними.

Звичайне пересічне мислення не може охопити всі події, вони виловлюють якісь поверхневі аспекти. Так, це справді так: їх принизили, обікрали. Велетенської країни, у якій вони виросли, немає. Більше половини російського населення живе погано. І звісно, ця "червона людина" бере реванш. Ви думаєте, що вона зникла, що радянські ідеї мертві? Нічого подібного.

Але що з цього виграє "червона людина"?

Ви подивіться, який вибух патріотизму, яка мілітаристська істерика! Тому, що це глибоко закарбувалося у ментальності: ми - велика країна, ми - сильні, нас всі бояться. Не кажучи вже про те, що в Криму люди справді голосували за приєднання до Росії. Такі проблеми потрібно вирішувати іншим шляхом. Є приклади міжнародного вирішення таких питань. Однак це потребувало часу і зовсім інших уявлень про світ. У наших політиків - застарілі уявлення про світ. Вони думають, що можна щось виправити за допомогою зброї, сили, нахабності. Дай Бог, щоб західним політикам вистачило розуму знайти рішення, щоб не розпочалася третя світова війна. Війна завжди починається з таких формальних, незначних причин.

Україна - це ж велетенська країна. Вона не єдина. Ось я, наприклад, сама народилася в Івано-Франківську, на заході. Все життя я їздила до бабусі у Вінницьку область, що ближче до сходу. Звісно, схід більше орієнтований на Росію, захід - на Європу, але антиросійські настрої всюди сильні. Бабуся у дитинстві лякала: "Не будеш слухатися - москалі прийдуть". А голодомор… Це глибока історична образа у свідомості українського народу.

Очевидно, що стара система уявлень все-таки дає тріщину. Є люди, які хочуть змін, виявляють сміливість, виходять на площі. Не тільки в Україні, але й в Росії, і в Білорусі.

Навіть не віриться, що лишень два роки тому були "білі стрічки". А зараз, після того, як кілька людей отримали реальний термін, все замовкло. У людей з'являється страх. Хоча на марш проти війни в Україні доволі багато людей вийшло. Це вже про щось говорить.

Утім, мене саму дуже вражає поведінка російської еліти. Народ якраз очікує, що вона буде з ним, а виявилось інакше. Кого ми бачимо поруч з народом? Улицьку, Акуніна… Зовсім небагатьох. А інші - з Путіним. Вони стали державниками, патріотами, православними. В 1990-ті роки ми всі ходили на демонстрації, вірили у зміни. Але ми були абсолютними романтиками. Ніхто з нас 20 років тому не міг повірити, що все може статися, що на сцену вийдуть найтемніші, найпримітивніші сили, що молодь знову буде читати Маркса-Леніна…

Хоча у цьому контексті потрібно визнати, що коли я писала книгу "Час секонд хенд", я дуже рідко чула, щоб люди були задоволені тим, що сталося. Всі хотіли не цього, не капіталізму, а соціалізму з людським обличчям. Їм не подобається те, що вийшло.

Але це ж типово для народних революцій: люди виходять на вулицю, керуючись емоціями, а подальшу стратегію ніхто раціонально не продумує…

Звісно, на жаль, жодна революція не робиться красиво. Все в крові, достатньо згадати Майдан. І багато темного стається під час революції. А вже після революції взагалі - до влади приходять мародери. По-друге, сама свобода - це величезна робота. У Німеччині свободу століттями відточували, і те, як тут кожне питання обговорюється. А у нас думали, що свобода - це як швейцарський шоколад: привезли пару вагонів - і повно свободи!

Майдан вплинув на сусідні держави? Можлива ланцюгова реакція, наприклад, у Білорусі?

Я можу вам сказати, що в Білорусі цього найближчим часом не станеться. Тому що це - маленька країна. Існує проблема запасу еліти, тих, кого міг підняти народ, знайти для нього слова, ідеї. Водночас її очолює дуже сильний, нахабний, харизматичний і досвідчений лідер, який вже ніколи не віддасть владу без крові. А крові сьогодні ніхто не хоче.

Коли я стежила за тим, як завзято поводилися українці, як ці молоді хлопці вмирали, у мене виникали неоднозначні почуття. З одного боку - гордість, захоплення. З іншого - ціна мені виявлялась надто великою. Мені не подобаються революції. Я за еволюційний, повільний шлях. Я за те, щоб громадянське суспільство формувалося, розвивалося. Але людям постійно не терпиться. А мені здається, що у тому, що стосується історичного шляху, поспішати не потрібно. Тим паче на пострадянському просторі.

Чи правда, що у Білорусі входить в моду білоруська мова, народ починає відвідувати мовні курси? У якому стані зараз перебуває білоруська національна самосвідомість?

Це справді так. Я вважаю, що до цього підштовхнула українська революція. Раптом, коли у нас всі побачили, як українці можуть відстояти своє, масова свідомість білорусів якось перемкнулася. Спочатку, коли перші курси відкривали, на великий ажіотаж не сподівалися. Раптом виявилось, що вони були заповнені за 15 хвилин. Так пішло і далі. На виступи нашого письменника-історика Володимира Орлова збираються повні зали молоді. Вони хочуть знати історію, ставлять питання. Я думаю, що опір зростає. Не так швидко, як хотілося би, але й не потрібно поспішати. Потрібно дати народові шанс дозріти.

Чи є надія на те, що українсько-російський конфлікт невдовзі вирішиться?

Я думаю, все ще довго буде продовжуватися. Буде довго спроба завадити Україні піти у бік Європи. Тому що Росія не може уявити собі, що Україна - це окрема держава і що вона піде своїм шляхом. Я прибічниця того, щоб Захід якомога більше допомагав Україні, щоб там швидше почалися помітні для народу зміни.

І це вже подіє на сусідів. Зараз можна говорити радше про негативний вплив Майдану. Люди злякалися, ніхто не хоче помирати. Люди відчули смак життя. Утім, коли вони побачать, що українці почнуть інакше жити, коли цей прорив народу конвертується у гідність нації, це стане найкращою агітацією за нове майбутнє. Я - прибічниця повзучої еволюції.