Знайома з Луганська розповідає про святкування там Дня перемоги. Все-таки, каже, не треба вам було чіпати 9 травня. У нас його так, наголошує, до війни ніколи не святкували - таке піднесення, таке єднання. Каже про хвилю патріотизму, про довіру лідерам (і докладає фото з Плотницьким - таке враження, що той використовує медалі замість бронежилета), потім про салют, на який витратили, вочевидь, немалу суму, про продукти з гуманітарки в "народних" супермаркетах. Розповідає без бравади, без виклику, скоріше з гіркотою - мовляв, це ж очевидні речі: перемога над фашизмом, пам'ять про загиблих. Навіщо було це чіпати? Які в нас тепер шанси жити разом? Та жодних, говорить, жодних.

Я теж не знаю, які в нас шанси, і яким може бути державотворчий геополітичний концепт, в межах якого змогли б ужитися покалічені бійці українських збройних сил та "народний герой" Моторола. Важко уявити собі "народну республіку" з таким народом. Хоча в усьому іншому все до болю дзеркально та подібно - тут, на "материковій Україні" теж хвиля патріотизму, теж пам'ять про загиблих. Хіба що особливої довіри лідерам немає, але це вже на рівні суспільного інстинкту - не довіряти тому, кого перед цим обираєш. Просто так, про всяк випадок.

І виходить така дивна річ: і ми, і "вони" (так, так - спеціально беру в лапки) - всі вшановують пам'ять загиблих. І тут, і "там" - усі виступають проти фашизму (ну, я про реальність, а не про її проекцію в російських ЗМІ). І по цей, і по той бік фронту ці дні далі лишаються вихідними (хоча щодо "того боку" взагалі незрозуміло, які дні вважати робочими), але ось ця точка неповернення раптом стала такою зримою й реальною, що навіть не знаєш, що сказати. Просто стоїш і думаєш - ну, як же так? У чому річ? Де те місце в тексті, з якого сам текст став незрозумілим?

Невже проблема в тому, коли саме святкувати перемогу над фашизмом? Невже 8-го травня антифашизм виглядає якось менш переконливо? Може, справа насправді не в антифашизмі? І не в ушануванні пам'яті загиблих? Може, загиблі весь цей час використовувались як прикриття, як виправдання всього того сталінського реваншизму, який нав'язувався довірливим громадянам на всьому пострадянському просторі? Коли День перемоги йшов обов'язковим пакетом, разом із маршалом Жуковим, українськими колаборантами й підручником з історії СРСР, виданим у путінській Росії? І коли відмова від будь-якого зі складових цієї солодкої святкової пропозиції автоматично вважалася зрадою й переходом на бік пітьми? Тоді справді - які в нас шанси порозумітись?

Дійсно, як можна порозумітися з людьми, які вперто називають тебе фашистом? Ти й пробуєш наводити якісь аргументи, марно намагаєшся віднайти (бодай для себе, просто, аби зрозуміти!) якісь ознаки цього самого фашизму у власній світоглядній системі, але річ у тім, що про жодні аргументи не йдеться. Річ не в аргументах, річ у тім, що вони нікому не потрібні. "Вони" за звичкою називають фашистами взагалі всіх, хто проти них.

"Фашист" - просте й зрозуміле слово, надто зрозуміле, аби думати, що саме воно означає. Проблема не в тому, що насправді думають і святкують по цей бік фронту. Проблема у витвореній "із того боку" картинці, що органічно поєднує в собі православний дискурс із ксенофобською парадигмою й антифашистську риторику з антисемітським контекстом. Ось тоді й виявляється, що "наша" перемога і перемога "їхня" - це дві різні перемоги, очевидно, над якимись двома різними фашизмами. І виявляється те, що мало б єднати, - насправді роз'єднує й робить нас ворогами. І навряд чи мають шанси щасливо жити разом люди, що ніяк не погодяться, в який саме день і під якими прапорами їм згадувати своїх загиблих. І результатом усієї цієї марноти стає фотографування на вулицях колись мирних українських міст із "лідерами", що з усіма своїми медалями схожі на якихось екзотичних птахів.

На вихідні ходимо з малою харківським еко-зоопарком. Хижаки, плазуни, птахи. Пакетом до цього святкова музика перемоги й виставка ретро-техніки. Публіка теж святкова. Спортивний одяг, біжутерія. Георгіївських стрічок немає. Маків теж небагато. В декого - синьо-жовті стрічки. Просто свято, просто перемога. Співає Бернес. Мужики в джинсах і гостроносих черевиках фотографуються коло "Катюші". Павичі розпускають хвости.