Вся ця історія з "пам'ятником п'ятій колоні", який харківська міська влада намагається поставити на місці демонтованого Леніна, добре показує, що змінилося за останні три роки у відносинах суспільства і влади. Вірніше, показує те, що не змінилося нічого. Ну, крім риторики, ясна річ. Крім трендів. Тренди це не тендери, прибутку не дають, тому й особливого спротиву не викликають. Треба перейменувати вулицю - посперечаємось, але дозволимо. Хочете повісити ваші державні прапори? Вішайте, якщо за свій кошт. Новорічне привітання харків'янам можна українською зробити. Це ж нічого не коштує. Матрьошки з площі можна прибрати - добра нагода замовити щось інше, тендери, знову ж таки.

Інша річ - колона. Колона - річ серйозна, колона коштує грошей, на колоні можна заробити. Тут і про тренди можна забути. І думку обуреної громадськості проігнорувати. І загалом - поводити себе так, як поводив у мирний час - нікого не чуючи, а почувши - відразу звинувачуючи опонента. Адже, якщо послухати головного харківського архітектора, - проблема не в тому, що громаді не подобається оця ось умовна колона, а в тому, що громада загалом дозволяє собі щось вимагати й бути чимось незадоволеною. Мовляв, я художник, а ви хто такі? І починається вся ця словесна каша про колону Нельсона в Лондоні та православні храми в наших серцях. Хоча головна думка саме в тому, що йому, художнику, навіть думати противно, ніби хтось (не з кабінету мера) у принципі може його, художника, критикувати. Тому що думка художника - недоторканна. Особливо - художника з системи. Оскільки ж справа, дійсно, не в колоні. Скільки там тієї колони? 86 метрів. Справа в системі.

Система не створювалась для громадських слухань. Система не розрахована на діалог із кимось, хто знаходиться поза грошовими потоками. Просто вас, незадоволених, багато, а потоків мало. Та й ті, що є, різко міліють, з огляду на апетити та потреби системи. І випадок із колоною Нельсона, яку мають бачити із Салтівки, - лише один із прикладів того, що система не реагує на такі поняття як суспільна думка чи громадська позиція. Система заряджена на те, аби захищатись і самовідтворюватись. Говорите, можна було б менше красти, хоча б у зв'язку з війною? Можна. Але для чого, якщо можна красти стільки ж? Кажете, можна було б враховувати, що ми третій рік воюємо? Ну ось і хай враховують ті, хто воює. У вас тренди. У нас - тендери. І відмовлятись від них ніхто не збирається. Тому не треба підказувати художнику, якої висоти колону йому ставити. Розмір має значення. Фінансове.

Зрозуміло, що стосується це не лише харківської влади. Просто харківську владу ми любимо особливо, в силу її щоденної невідворотності. Але поза Харковом справи не набагато кращі. Ти можеш влаштовувати марші зі смолоскипами, можеш малювати в синьо-жовті кольори залізничні рейки, можеш, зрештою, пікетувати російські банки (якщо в цих банках не мають рахунків які-небудь "художники від влади"). Натомість щойно ти спробуєш ці самі залізничні рейки перекрити й заговорити про контрабанду, як тобі негайно дають по руках. Оскільки саме в цей момент закінчуються тренди й починаються тендери. І про патріотизм якось різко забувають. Так само, як забувають про війну, окупацію, загиблих, скалічених, полонених. Бізнес є бізнес.

І що в такому разі робити нам? Те, що й робили, - боротись за свою країну, боротись за своє майбутнє, боротись, зрештою, за свої міста. Розуміючи, з ким саме ми боремось. Розуміючи також, що коли ми починаємо боротись - ми починаємо їм заважати. Їм глибоко плювати на наші тренди, на наші гасла й наші переконання. Але вони неабияк нервують щоразу, як ми заходимо на їхню територію. А їхня територія починається там, де вони можуть заробити. На переконаннях особливо не заробиш. А ось на колоні - будь ласка. І вже хто на цій колоні стоятиме - Нельсон чи Кернес - питання не так ідеології, як кошторису. Скажімо, в Нельсонові було 165 сантиметрів зросту. А в Геннадієві Адольфовичу, як усім нам відомо, - цілих 168. З точки зору планової економіки 168, звісно, краще. Можна більше відмити на будматеріалах.