- Чому ви не хочете миру? - питає вона обурено. - Чому ви далі воюєте?

Їй років 20, вона ліва активістка. Прийшла у Вільнюсі на дискусію про Україну. Готувала питання.

- Зараз бути проти Путіна - мейнстрім, - говорить вона. - Тому всі проти Путіна. Чому не можна бути проти війни?

У 20 років менше за все хочеться потрапити в мейнстрім, бути таким, як усі. Хочеться мати свою власну точку зору, свою незалежну позицію. Не приймати думку більшості, не грати за загальними правилами. Не одягати шапку взимку, не чистити зуби на ніч.

- Ну, почекайте, - говорю я їй, - бути проти канібалізму - теж мейнстрім.

- То ви хочете миру? - не розуміє вона.

- Дуже, - кажу. - Дуже хочу. І не лише я.

Про Україну питають усі. Питають, щойно дізнавшись, звідти ти приїхав. Питають різне. Насамперед, звісно, висловлюють співчуття та стурбованість. Війна шокує й пригнічує, навіть якщо в ній не гинуть твої друзі.

Засуджувати війну - нормально, тут не може бути жодних питань. Питання починаються потім, і звикнути до них надзвичайно складно. Скільки таких зустрічей було останнім часом - дискусій, круглих столів, літературних читань. Все обов'язково завершується розмовою про війну. Ну, а як інакше? Хочеться, щоби нас зрозуміли, хочеться, щоби про нас не говорили дурниць, хочеться пояснити, хочеться переконати. Хочеться переконати цю дівчинку, яка вирішила, що коли вся аудиторія підтримує невідому їй Україну, то цілком можливим є виступити проти, не погодитись із усіма. В кожній аудиторії обов’язково знайдеться хтось, хто буде проти. Берлін, Варшава, Париж, чи ось, як тепер - Вільнюс: серед сотні людей, які вживають слово "анексія", обов’язково буде хтось один, хто вигукне "Крим наш". Чому б не вигукнути? В підвал за це ніхто не посадить - у їхній країні війни немає, війна триває у нас.

До цього в Берліні, під час чергової зустрічі з письменниками, в залі час від часу кричить жіночка. Щойно хтось зі сцени вимовляє прізвище російського президента, вона підхоплюється й, розмахуючи якоюсь брошурою, кричить про американські гроші. Спочатку її просять заспокоїтись, потім на кожну її репліку публіка починає шуміти. Жіночка ображається, скрикує все голосніше, розмахує брошурою все активніше.

- Ось, - кричить, - тут усе написано. Тут усі цифри й факти. Америка все це оплатила, як ви не розумієте?!

Яка агресивна, - думаю. Потім, коли все завершується, вона підходить. М’яка усмішка, тихий голос.

- Ну, як ви не розумієте? - питає благально. - Ось же всі факти. Ви мусите їх визнати.

- Добре, - говорю. - Але з ними, з фактами, треба щонайменше ознайомитись. Ви можете надіслати вашу книжку?

- Звісно, - спокійно говорить вона. - Звісно. Ви прочитаєте й усе визнаєте. Звісно.

Записує адресу, зникає. Книжку, ясна річ, я так і не отримую.

Про Україну говорять і сперечаються, розпитують, авторитетно висловлюються. Все правильно - кров завжди привертає увагу, смерть так чи інакше примушує тебе обернутись і відволіктися від твоїх справ. Реагують усі, увагу звертають усі. Просто реагують по-різному - хтось питається, чим можна допомогти, а хтось понад усе намагається не потрапити в мейнстрім. У кожного свої уявлення про співпереживання та справедливість. А також - про біль і розпач. У кожного свої джерела інформації. І свої канали фінансування, якщо вже на те пішло. Десь же вони беруть ці брошури, хтось же фінансує діяльність усіх цих політичних гуртків та незалежних центрів, що засуджують сьогодні в Європі "українських фашистів". Україна далі лишається в центрі уваги, лякає, турбує, викликає співчуття, викликає роздратування, викликає бажання допомогти, чи, щонайменше, зрозуміти.

Нам в Україні часто здається, що нас залишили в цій війні сам на сам зі злом та несправедливістю, що розраховувати просто немає на кого. Мабуть, це не зовсім так, мабуть, ніколи не слід забувати, що нас підтримують і за нас переживають мільйони людей по цілому світу. Інша річ, що розраховувати все одно потрібно передусім на себе. Та й переконувати малознайомих тобі людей у сумнівності переваг канібалізму - не найпродуктивніше витрачання вільного часу.

У Вільнюсі розмовляємо з двома журналістами. Говоримо про настрої, про ситуацію, про перспективи. Хоча, що я особисто знаю про перспективи? Але говоримо, шукаємо потрібні слова. Вірніше - говорю я, вони здебільшого мовчать, не виказуючи емоцій. Зранку в новинах ішлося про обстріл Краматорська. Які настрої, думаю я, які відповіді. Зараз вони встануть, підуть і забудуть усе, що їм тут наговорили. Що у них - своїх проблем немає? Навіщо їм перейматися чужою війною?

Вони справді встають, дякують, прощаються.

- Ми за Україну, - говорять насамкінець. Стримано, але чітко.