Сергій Жадан: Менше зло
10 вересня 2015 р.
Минулого року передвиборна реклама дратувала куди сильніше. Всі рахували кошти, витрачені на білборди, переводили подумки все це на вартість військового спорядження, необхідного бійцям на Сході, й голосно обурювались. Тоді багатьом здавалося, що війна має змінити все, перш за все - політику. Як так, мовилося тоді - країною прокочуються танкові колони агресора, рахунок загиблим ведеться на сотні, кількість полонених і зниклих невідома нікому, а вони цього всього ніби не помічають, у них передвиборна гонка. Пам’ятаю минулорічну зустріч харківських "кандидатів від демократів", які мали б домовитись про спільні правила гри, мали б імітувати бодай якусь солідарність та взаємопідтримку. Ясна річ, не домовились. Ясна річ, нічого не вийшло. Пам’ятаю, як похмуро на все це дивилися військові, як скептично коментували, як упевнено погрожували розібратися з усіма "після війни". Але і в них нічого не вийшло. Минув рік, і знову вибори, і країна знову живе різними реальностями, в яких щоденна смерть дивним чином уживається з щоденною знову ж таки брехнею. Війна не завершилася. І політика нікуди не ділася.
Цьогоріч теж обурюються, проте якось спокійніше. Звикли, мабуть. Звикаєш до всього. Насамперед - до чужих капіталовкладень. Хоча реклами на цих виборах справді забагато. В’їжджаєш до Києва з боку Житомира - ніби потрапляєш до художньої галереї: стільки мужніх напівпрофілів, стільки гонорових постав. Стільки гасел, стільки закликів, стільки звинувачень. Стільки дурості, стільки несмаку й кічу. А головне - щоразу нові імена, нові об’єднання, нові комбінації. Очевидно, суспільний запит на свіжі обличчя в політиці примушує невидиму машину політики продукувати все нові й нові смислові покручі в сподіванні привернути увагу недовірливих та зарядити надією розчарованих. Привернуть, зарядять, потім знову розчарують. І так до наступних виборів.
Зрештою, важко звинувачувати політичні сили в бажанні перемогти. Все правильно - за народну любов потрібно змагатися, чим більше заплатиш на вході - тим більше отримаєш на виході. Ось вони й завішують простір країни своїми обличчями, обіцяючи змінити все на краще. Громадяни приглядаються, вчитуються, звикають. Кампанія лише набирає обертів, ще немає гучних скандалів і жорстких розслідувань, немає бойових груп і відважних журналістів, поки що просто розвісили портрети героїв.
Політика схожа на домашнього кота, якого ніхто не любить - як не кидай його з балкона, все одно опуститься на чотири лапи. Так чи інакше доведеться пускати назад. Так і з виборами - ніхто нікого, за великим рахунком, не влаштовує, ніхто нікому, говорячи чесно, не довіряє. Але вибори є вибори, і коли є можливість вибрати менше зло - гріх такою можливістю не скористатися. Мені здається, й самі кандидати це розуміють - що їх вибирають виключно як менше зло. Сподівання на них особливі не покладаються, то й бити в разі чого будуть не боляче. Минулорічні радикальність і максималізм якось непомітно розсмокталися під тиском зовнішніх обставин та внутрішніх протиріч. Лишилася потреба хапатися бодай за щось. Якщо вже не жити по-новому, то принаймні жити бодай якось. Слово "люстрація" давно ніхто не вживає, батальйони вести на Київ давно ніхто не погрожує. З меншим злом можна чудово давати собі раду. Головне - не думати, скільки коштує рекламна кампанія.
Рік тому, десь саме цієї пори, ми вибиралися з Щастя на Сєверодонецьк. Траса була порожньою, западали ранні сутінки, від ріки, з сільських городів тяглися важкі дими. Було сіро й не надто радісно. Кольоровою й радісною була лише політична реклама. Строкаті фарби, нещирі заяви, непереконливі обличчя. Так, ніби нічого не змінилося, - думалось тоді. І ось рік потому, вже цієї переодосінньої пори, знову доводиться вибиратися з цих місць. Все те саме - дими з городів, погані новини з Щастя, фантастичні заяви з політичних плакатів. Справді - нічого не змінилося.
Я не люблю оптимістів. Оптимісти зазвичай нічого не хочуть робити, тому просто тішаться з того, що є. І песимістів не люблю - надто часто вони не помиляються в своїх найгірших прогнозах. Але так чи інакше - краще називати речі своїми іменами, аніж вперто не помічати очевидного. "Як там Харків?", - постійно питають. "Нормально, - кажу, - готується до виборів". "І хто переможе?", - питають. "Переможе дружба", - кажу.