DW: У той час як на Сході України триває Антитерористична операція, представники Євросоюзу наполягають на необхідності встановлення перемир’я. Як Ви оцінюєте такі вимоги та спроби, зокрема, Німеччини та Франції бути посередниками у врегулюванні конфлікту на Донбасі?

Очевидно, ЄС не хоче чути щоденні звіти про загибелі серед мирного населення, я так думаю. Проблеми нашої державності, підозрюю, їх мало цікавлять. Якщо говорити про те, що робити, я б порадив спитати у біженців, у тих, чиї міста наша армія звільнила. Думаю, в них більше морального права говорити про необхідність чи неприпустимість АТО. Ось мої батьки живуть на півночі Луганщини. Там сепаратистів не було, "референдум" було зірвано, від початку стояла Нацгвардія, не було ні стрілянини, ні жертв. Щось мені підказує, що сьогодні більшість населення Донбасу хотіла б того ж. Але разом із тим, частина місцевих там, на півночі Луганщини, все одно хочуть в Росію. Можливо, тому що особисто не стикались із "народними мерами" та головнокомандувачами.

В Україні дехто все ще висловлюється у такому дусі, що, мовляв, якщо мешканці Донеччини та Луганщини хочуть в Росію, хай собі йдуть, не треба посилати українських солдатів на смерть. А Ви як вважаєте?

Може, варто в них спочатку спитати, куди вони хочуть? Серед наших добровольців на Сході воюють і місцеві. А що робити з тими тисячами мешканців Донецька, котрі навесні виходили на мітинги з державними прапорами? Ми й далі великою мірою думаємо про Донбас так, як нам пропонують ЗМІ: мовляв, в Луганській області 98 відсотків на референдумі проголосували за "незалежність", в Донецькій – більше 80. Всім при цьому зрозуміло, що і цей референдум, і вся ця "республіка" – звичайна підробка, фейк, але все одно багато хто для чогось це повторює.

Я так само розумію, що ось це питання про "українців, яких посилають на смерть", воно справді буде існувати. Адже якою геополітикою та державотворенням можна виправдати перед батьками загибель їхніх дітей? Потрібно якомога швидше забути про всі ці квазі-абревіатури, псевдоміністрів і диктаторів і говорити про Донбас виключно як про частину України. Тоді деякі речі сприйматимуться інакше. Там живуть люди, які стали заручниками дуже паршивої ситуації. Але від цього вони не перестали бути нашими співвітчизниками.

Але ж у Харкові сепаратисти у квітні теж намагалися захопити владу, однак зрештою їм це не вдалося. Харків став остаточно "проукраїнським"?

Мені здається, що загроза окупації, війни, дещо змінила суспільні настрої. Загалом я б без ейфорії ставився до "українізації" Харкова. Багато речей є суто поверхневими й можуть легко змінитись. Тому потрібно бути уважними й відповідальними. Я ось пару тижнів тому був на площі Свободи, коли там "євромайданівці" з "грифонівцями" розбірки чинили. Підійшли зі знайомим до міліції. І офіцер із неприхованою образою в голосі питає: "Що ж я ваших героїв на блокпостах під Ізюмом не бачив?" Чесно кажучи, в мене відповіді не було.

У Харківській області, як і у решті областей, що межують з Росією, хочуть відгородитися від Москви бетонним муром. Чи доцільно це, по-Вашому?

Незалежно від того, зведемо ми цей мур чи не зведемо, Росія нікуди не зникне. Бетон, який потрібен для муру, краще використати для відновлення шкіл та дитсадків на Донбасі.

Свого часу Ви були активним учасником харківського Євромайдану. Однією з головних вимог тоді було цілковите перезавантаження влади. Як, на Вашу думку, нова влада справляється з такими важливими завданнями, як боротьба з корупцією, люстрація тощо?

Нова влада змушена діяти в умовах справжньої війни. Це треба враховувати. Але це жодною мірою не знімає ключових питань Майдану. Скажімо, питання корупції. Чи, скажімо, перебування при владі людей, які мали б давно знаходитись під слідством. Щодо люстрації, то ось у Харкові близько 200 міліціонерів подали у відставку. По-моєму, це краще, ніж люстрація. Це природний відбір. Взагалі - ще нічого не завершилось, ще все попереду.