Ні Тоні Блер, ні його гіпотетичний наступник поки що не збираються робити одного – вони не мають наміру вести Великобританію в зону обігу спільної європейської валюти євро. Хоча в Європі слова ”німецька марка", "ліра”, ”франк” чи "песета" – вже поняття мало не архаїчні. Вони - з минулого, з тих часів, які передували появі євро. Між тим для більшості європейців європейська валюта – вже щось саме собою зрозуміле. Зовсім не важливо, де ви знаходитесь – в Парижі, Лісабоні, Римі чи Берліні – щось купляючи у зоні євро, ви не мусите думати про курси різних валют.

Але от спробуйте відповісти на таке каверзне запитання: скільки країн охоплює зона євро? а) 12, б) 16, чи в) 18? Щоб не мучити, скажемо одразу, що відповідь на цю шараду проста: всі варіанти правильні. З одного боку, 12 країн ЄС є офіційними членами Європейського валютного союзу. До цього долучаються 4 маленькі країни – Андорра, Монако, Сан-Маріно та Ватікан. Раніше вони використовували валюти-попередниці євро, такі як франк та ліра, і таким чином непрямо увійшли й європростір. Крім Андорри, ці карликові країни мають право навіть карбувати свої власні монети. Це вже 16 країн. А як же виходить 18 держав? Існують ще 2 острівки євро, котрі, строго кажучи, не є жодними країнами. Йдеться про Косово, де міжнародна адміністрація ввела в обіг німецьку марку, та Чорногорію, котра теж оптувала марку. Відтоді як припинила своє існування німецька марка, ці дві області теж стали своєрідними членами єврозони.

Але повернемось до ЄС: з часу укладення Маастрихтського договору у 1992 році валютний союз належить до підвалин спільноти. Євро повинен полегшувати вільний обмін товарів, наприклад, він виключаючи, наприклад, валютний ризик та полегшуючи порівняння цін.

До того ж країни-члени ЄС можуть увійти до зони євро тільки тоді, коли вони відповідають певним критеріям. Три з п”ятнадцяти старих членів цього ще не зробили. Про це дуже шкодує колишній президент Європейського центрального банку Вім Дуйзенберг. Про це він сказав у своїй новорічній промові 2001 року, презентуючи купюри євро:

Наш заклик до Данії, Швеції та Великобританії звучить так: приеднуйтесь до євро!

До цього часу заклик Дуйзенберга не почутий: Данія та Великобританія добилися для себе застереження в Маастрихтському договорі, згідно з яким вони не зобов”язані приєднуватися до євро. Шведи висловились проти єдиної валюти. Тому шведський уряд просто не приєднується до Європейського механізму обміну валюти ІІ, для того, щоб таким чином виключити себе зі вступу до єврозони.

І десять нових членів теж ”повинні” увійти до зони євро, коли вони будуть відповідати європейським критеріям. Проте досі ніхто з них цього не досяг. Принаймні, таким є розчаровуючий підсумок Європейського центрального банку. Говорить його голова Жан-Клод Тріше:

Дозвольте мені скористатися цією нагодою для того, щоб ще раз підкреслити, що не існує жодного державного плану розширення зони євро. Для того, щоб ввести в обіг євро, згадані держави-члени ЄС повинні досягти високого ступеня економічної та законодавчої відповідності.

Щодо економічної відповідності, то існує велика різниця між країнами-лідерами Естонією, Литвою та Словенією та аутсайдерами Польщею, Чехією та Угорщиною.

Приміром, деражав-лідер Естонія може змусити збліднути будь-якого політика зі старих членів ЄС. Естонці 2003 року досягли надлишку бюджету більш ніж у три відсотки від валового національного продукту – жодного сліду дефіциту! Увесь державний борг такий низький (5%), що Європейський центральний банк не зміг навіть встановити довгострокові процентні ставки для цінних паперів. Естонська крона давно прив”язана до марки, а потім і до євро. З червня ця країна є членом Європейського механізму обміну валюти. Після передбаченого періоду очікування, який становитиме два роки, якщо не станеться значної девальвації чи ревальвації, для Естонії наприкінці 2006 року відкриється шлях до євро.

Іншими кандидатами на цей найраніший з можливих термінів входу до зони євро є Литва та Словенія. Вони теж є членами Європейського механізму обміну валюти та добре навчилися вправлятися з державними грошима.

Майже безнадійно в цьому сенсі виглядають аутсайдери – Чехія, Польща та Угорщина. Їхні дефіцити бюджета набагато перевищують встановлений Маастрихтським договором максимум у три відсотки. Чехія, наприклад, зі своїми 12 відсотками в 2003 році у чотири рази ”перекрила” цю позначку.

Щоправда, усі борги ”трьох великих нових членів” тримаються ще на граничному рівні у 60%. Однак якщо Чехія, Польща та Угорщина будуть и надалі так легковажити своїми фінансами, то вони перетнуть шістдесятивідсотковий поріг у середньостроковій чи довгостроковій перспективі. Це пророкує Європейський центральний банк у своєму повідомленні.

Це буде тривати доти, поки Польща, Чехія та Угорщина не зможуть стати членами зони євро. Але все ж залишається маленька надія: адже у середині 90-х ніхто не вірив, що Іспанія та Португалія стануть членами-засновниками євро. Проте тоді бажання якомога раніше взяти участь у цьому, призвело до необхідного політичного тиску, який допоміг країнам виконати всі умови для вступу в зону євро.