У Берліні в середу згадують одну з найтемніших сторінок історії - початок депортацій євреїв міста до концтаборів на Сході Європи. Свідок цих подій Горст Зельбігер поділився з DW своїми спогадами.
Перон номер 17 - дорога смертіФото: picture alliance/dpa/akg-images
Реклама
Горст Зельбігер ґрунтовно підготувався до своєї промови, яку він виголосив у середу, 19 жовтня, в 75-ту річницю початку депортації берлінських євреїв до концентраційних таборів. У німецькій столиці на меморіальні заходи, присвячені цій трагічній даті, зібрались відомі політичні діячі, в тому числі голова Бундестагу Норберт Ламмерт.
Свідок, що пережив жахи нацизму
Горст Зельбігер, якому зараз 88 років, знав особисто багатьох з тих людей, яких відправляли на смерть із 17-го перону залізничної станції Груневальд (Грюнвальд) у Берліні. Серед них були, в тому числі, і його близькі друзі та родичі. Зельбігеру і його сім'ї пощастило - їх не депортували і вони вижили.
Уперше поїзд з депортованими з Берліна поїхав з вокзалу Груневальд 18 жовтня 1941 року. 1089 дітей, жінок і чоловіків відвезли того дня до Лодзі в Польщі. Загалом за час нацистського терору до концтаборів було відправлено 50 тисяч євреїв з Берліна.
Горст Зельбігер Фото: DW/V. Witting
Готуючись до участі в пам'ятному заході, Горст Зельбігер відвідав Лодзь, місце призначення першого "транспортування на Схід". "І там знову нахлинули спогади, - розповідає він кореспондентові DW у своїй невеликій охайній квартирі в багатоповерховому будинку. - Неймовірно, з якою жорстокістю нацисти знищували в газових камерах ні в чому не винних людей".
Дорога смерті
Систематична депортація єврейського населення з Німеччини до Східної Європи почалася вже в жовтні 1941 року, тобто ще за кілька місяців до того, як 20 січня 1942 відбулася Ванзейська конференція, на якій було ретельно заплановано систематичне знищення євреїв.
В офіційних документах нацисти користувалися евфемізмами для опису масового транспортування людей, кажучи про "виселення" або "евакуацію". Насправді ж Німецька імперська залізниця везла людей на смерть: в гетто, трудові та концентраційні табори. Спочатку їх перевозили в старих залізничних вагонах, а згодом - у вагонах для перевезення худоби.
У кінці 1980-их на залізничній станції Груневальд на околиці Берліна був створений меморіал. Тут Горст Зельбігер і виголосив свою промову. "Перон номер 17 є для мене вокзалом, який поклав початок усім стражданням. Ми, діти, були розумнішими за дорослих. Ми знали ще в 1941-му, що євреїв будуть безжально винищувати". За його словами, у дорослих ще були ілюзії, тоді як діти, сам Горст Зельбігер, якому тоді було 13 років, і його шкільні товариші, вже давно бачили й знали, що євреїв регулярно депортують.
Рани на душі й на тілі
Горст Зельбігер народився в Берліні в 1928 році. Його мати не була єврейкою, але з волі батька його виховували відповідно до релігійних звичаїв. Він відвідував єврейську школу, поки її не закрили нацисти. У 1942 році Горста Зельбігера відправили на примусові роботи. У лютому 1943 року він був заарештований, але йому, як і його батькам, ледь вдалося уникнути депортації в Освенцим.
Нацистський потяг смерті (18.10.2016)
03:06
This browser does not support the video element.
Після закінчення Другої світової війни настали роки життя в Німецькій Демократичній Республіці (НДР). Спочатку Горст Зельбігер брав участь у відновленні країни після війни. Однак згодом йому заборонили працювати в НДР і виключили з лав Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Тоді він втік до Західної Німеччини. Але і там він зрозумів, що нацизм ще не повністю викоренений. У 40 років Горст Зельбігер, з ранами на душі й тілі від пережитого, вийшов на пенсію.
Проти забуття
Уже багато років Горст Зельбігер розповідає сучасникам про минуле, виступає з лекціями. Він брав участь у створенні товариства самодопомоги для тих, хто пережив Голокост у дитячому віці, - Child Survivors Deutschland.
Чому особисто для нього важливо, щоб про минуле не забували? Горст Зельбігер пояснює це так: "61 особа з прізвищем Зельбігер були депортовані і загинули. А ще там була і моя перша велика любов. І всі ці люди кричать: "Розкажи про нас".
Саме це Горст Зельбігер і зробив у своїй промові, присвяченій 75-ій річниці перших депортацій з Берліна і жахам на 17-му пероні вокзалу Груневальда.
У кінці інтерв'ю DW Горст Зельбігер додав: "Якби я міг скликати своїх шкільних товаришів на зустріч, я обов'язково організував би її саме тут, на 17-му пероні".
Незабуті жертви Голокосту: фоторепортаж з Бабиного Яру
У Києві на території Бабиного Яру проходить виставка робіт німецько-італійського фотографа Луїджі Тоскано "Проти забуття", приурочена до 75-х роковин трагедії. На ній представлені портрети людей, які пережили Голокост.
Фото: DW/A. Magazowa
Незабуті жертви Голокосту
У ці дні в Україні згадують жертв трагедії, яка сталася 75 років тому в Києві на території Бабиного Яру. 29-30 вересня 1941 нацисти розстріляли тут 33 771 єврея. Однак точне число убитих в Бабиному Яру досі невідомо, оскільки під час масових розстрілів не враховувалися діти віком до трьох років. На цьому фото - один з портретів, представлених на виставці.
Фото: DW/A. Magazowa
Дедалі менше свідків
Загалом, відповідно до джерел, в урочищі Бабин Яр було розстріляно від 100 до 200 тисяч осіб: радянських військовополонених, підпільників, душевнохворих, євреїв, ромів, караїмів, дітей. Десятки років радянська пропаганда замовчувала масштаби трагедії Бабиного Яру. Врятуватися від смерті в Бабиному Яру зуміли 29 осіб. Але з кожним днем число свідків тієї трагедії стрімко зменшується.
Фото: DW/A. Magazowa
Проти забуття
Фотовиставка Луїджі Тоскано називається "Проти забуття". У Києві представлено 50 з 200 портретів людей, яким вдалося пережити Голокост. Тоскано зустрічався зі своїми героями передусім у Німеччині, Україні, в Ізраїлі, РФ, США. На цьому фото - момент установки експонатів на одній з алей Бабиного Яру.
Фото: DW/A. Magazowa
DW/A. Magazowa
Життя і долі
Широкоформатні (1,8 х 3 метри) фото розміщені уздовж двох головних алей державного історико-культурного заповідника "Бабин Яр". В одній частині представлені портрети українських жертв Голокосту - євреїв і так званих "остарбайтерів". По інший бік - жертви Голокосту з інших країн.
Фото: DW/A. Magazowa
Луїджі Тоскано і його виставка
Німецько-італійський фотограф Луїджі Тоскано виріс в родині заробітчан. В юності йому довелося працювати покрівельником, охоронцем, мити вікна. Луїджі каже, що складні ситуації надихнули його стати фотографом. Самостійно засвоївши мистецтво фотографії, він почав розповідати про людські долі за допомогою фото. "Проти забуття" - один з його наймасштабніших проектів.
Фото: DW/A. Magazowa
Трагедія Бабиного Яру
Восени 2015 року фотовиставка була вперше презентована в будівлі Старої пожежної вежі в Маннгаймі. Портрети були виставлені у вікнах будівлі. Після Бабиного Яру в Києві виставка відправиться до Дніпра та Львова. "Тут, в епіцентрі трагедії 20-го століття, виставка Луїджі Тоскано тримає живою пам'яттю про минуле, яке нам не дозволено забути", - зазначив глава МЗС ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр.
Масові розстріли 29-30 вересня 1941 року в Бабиному Яру - жахлива трагедія. Тільки за офіційними даними, за дві ночі було знищено понад 30 тисяч євреїв, серед яких було багато дітей. "Емоційно мені було дуже складно працювати над цією виставкою, - розповідає фотограф Тоскано. - За кожною фотографією - ціле людське життя. Ніхто не повинен бути забутий".
Фото: DW/A. Magazowa
Щоб жити
Здзіслав Звінярскі народився у Варшаві в 1926 році. Після варшавського повстання в 1944 році його заарештували і відправили до концтабору Дахау. Він пережив марш смерті. Потім Звінярскі був в концтаборах Маннгайм-Зандхофен, Кохендорф і Нацвейлере-Штрутгоф. В останньому він перебував до закриття табору в березні 1945 року. Це фото було зроблено незадовго до його смерті у вересні 2014 року.
Фото: DW/A. Magazowa
Живі свідки
Василь Михайлівський - один з київських героїв фотовиставки Луїджі Тоскано. Наприкінці вересня 1941 року Михайлівського від розстрілу в Бабиному Яру врятувала його няня, показавши свій паспорт, де було вканзано, що вона - українка. Це вже третє ім'я чоловіка. До окупації його звали Цезарем Кацем, няня назвала його Василем і дала своє прізвище - Фомін. Михайлівським він став в прийомній родині.
Фото: DW/A. Magazowa
Культура пам'яті
"Особливо мені запам'яталися слова однієї з героїнь, - згадує Тоскано. - Це була Сюзан Черняк. Вона сказала, що, якщо люди забувають своє минуле, то вони заслуговують його повторення". Сюзан Черняк народилася у Відні в 1922 році. У 20 років її разом з матір'ю відправили в Терезієнштадт. У 1943 вони виявилися в Освенцімі. Через два роки - концтабір Равенсбрюк. Сюзан пережила і марш смерті.
Фото: DW/A. Magazowa
Кожен четвертий
Створення єдиного меморіального комплексу трагедії Бабиного Яру для України досі залишається проблемою. Це ж стосується і створення єдиного освітнього циклу, який був би присвячений Голокосту на території України. Історик Борис Забарко стверджує, що кожен четвертий український єврей став жертвою Голокосту.
Фото: DW/A. Magazowa
Не можна вбити пам'ять
Активно над створенням меморіального комплексу почали працювати лише в останні роки. На сьогоднішній день на території державного культурно-історичного заповідника "Бабин Яр" проведено реставраційні роботи, встановлено освітлення, лавки, облагороджені зелені зони. З'явилися і пам'ятники жертвам розстрілів у Бабиному Яру.
Фото: DW/A. Magazowa
Кибитка ромів
Першим жертвам трагедії в Бабиному Яру, ромам, окремий пам'ятник був встановлений лише у вересні 2016 року. У вересні 1941 року в урочищі розстріляли 5 циганських таборів.
