Із кожним роком стає все менше тих, хто пережив Голодомор 1932-1933 років. Серед них і 91-річна Тамара Бедренко. Їй було п'ять років, коли в село Кожанка на Київщині, де жила її родина, прийшов голод.

Deutsche Welle: Тамаро Михайлівно, розкажіть, будь ласка, про свою сім'ю. Що Ви пам'ятаєте з раннього дитинства?

Тамара Бедренко: Наша сім'я була невелика - брат Коля, я, молодший Стасік і батьки. У батька була кузня, але приїхали і з неї все забрали - і кувалду, і бормашину, і горно. Все забрали в колгосп. А ми якраз збудували нову хату. Тільки ввійшли в неї, а тут вже почався й голод. Мені тоді п'ять років було.

Чому не стало їжі?

Спочатку в нас була корова, ми не голодували й пухлі не були. Але згодом корову в нас теж забрали в колгосп. Коли це сталося, ми почали голодувати. Забрали у нас зерно, знайшли в коморі у бочечці, було закопане. Знайшли й забрали. Нема зерна, нема молока - голод.

Як Вашій родині вдалося врятуватися від голодної смерті?

Мати зробила нам по торбинці через плечі, і ми пішли з братиком по колосочки. Вона проведе нас до поля колоски збирати, а сама повертається, бо як мати піде, то об'їждчик бив, а нас не бив. Ми там і зерна наїмося, і колосочків принесемо додому. У батька жорна були. Мати насушить, намне колоски, зробить муки, крупи якоїсь.

Ну що їли? Їли калачики, їли пасльон, кругом виїдали. І черв'ячки. Мати їх намиє, насушить, нажарить… Жолудів дуже багато вродило в лісі того року. Мати сушила, била ступою і пекла такі підпалки. Головне - молока не було, корови не було, ми дуже бідували, дуже голодували.

Дуже запам'яталося, як була конячка, що мертвих завозила на кладовище, і ту конячку вкрали молоді хлопці. Вони зарізали її й на тому попались. І суд судив їх, принесли вони те м'ясо на пошту. Люди прибігли, розібрали його. Ми набрали відро кишок, принесли їх додому. Мати їх помила, наварила, насмажила, то нам то був Великдень великий. Оце ми тих кишок наїлися.

А потім батько пішов у колгосп, пішов-таки, бо забрали всі інструменти, нічим було працювати вдома. Нас урятував ніби той колгосп, хоч і боялися, не знали, що воно таке. Але ми були раді, що батько пішов. Бо звідти він нам приносив шматочки макухи. Як принесе макуху, сусіди побачать, бо ми ж хвалимося, що ось - смокчемо макуху. Вони дуже просять, то мати потрошечки й сусідським дітям давала. А ще батько приносив з колгоспу в бідончику баланду, щоб ми не опухли.

Що з тих часів найбільше закарбувалося в пам'яті?

Якось змололи ми трошки муки, наробила мама такі локшини. Висушила їх і заховала в торбинці на комин. То, каже, про чорний день буде. Ми так хотіли тих галушок, але мати нам їх не дала. Якогось дня прийшли ті патріоти, а ми троє на печі лежали. Ми побачили, що вони забирають наші галушки. А ми ж їх дуже хотіли! І ми вистрибнули з печі і видерли в них з рук ту торбинку. Ми її розірвали, ми кричали криком, ми плакали. Ми просили віддати ті галушки, бо нема ж навіть хліба, нічого. Не дали - ми розірвали ту торбу, трохи поїли сирими, а половину вони таки забрали.

Важко було, ми так плакали, що в нас очі виїли сльози, ми від тих сліз сліпли. І дитинства не було, були дуже чорні дні. Але найстрашніше мені було, щоб батьки були живі. Я оглядалася на батьків і на братів. Ми за руки тримали одне одного, щоб нікого не вкрали, щоб не опухли. Ми ділилися крихтою хліба. Перепаде мені більше, то я й Стасику дам.

А чи пам'ятаєте Ви, що відбувалося в Кожанці у ті роки? Чи бачила Ви, що люди вмирали?

Дуже мерли, дуже мерли. Звозили їх у спільну могилу, і, як-то кажуть, везли і мертвих, і живих. То я чула таку легенду від батьків, що попав туди живий у ту яму, то він пооб'їдав вуха мертві і, кажуть, виліз із тієї ями і дуже довго ще жив, врятувався.

Ми ходили з батьком збирали жолуді, але далеко не ходили, ось скраю в лісі, бо там далі лежали мертві. Чужі люди лежали прямо незакидані. Лежали трупи, то я й зараз пам'ятаю ті трупи. Було невідомо, скільки вмерло, тоді ж заборонено була казати таке. Бо все ж куди забрали? У Росію, а нам роти затуляли. А як я поїхала в музей Голодомору, на постаменті побачила книжки. Серед них була й кожанська, товста, здорова. Там було написано 900 чоловік поіменних. А скільки безіменних, ми не знаємо.

Як довго тривав голод? У який момент з'явилася надія?

Два роки! 1932 і 1933. Це так зиму, літо і знов на 1933. Ну, а корову вже нам пригнали десь навесні, вже город орала. Вже нам було легше, батьку підтримку давав колгосп. Тоді вже пішла на полі і в городі картопелька, бурячок. Мати буряка червоного чи білого цукрового різала і варила нам компот. Компот ми з буряків пили, бо не було більше нічого солодкого. Уже ми пішли веселіше жити. Нам було дуже радісно, що ми наче вилізли з того багна і з того великого горя, дуже радісно було. Я й за дітьми своїми вже потім дивилась, щоб дитина не голодненька була. Якщо хоче, то все давала.

А чому, на Вашу думку, Голодомор в Україні відбувся?

Все було навмисно зроблено. Хай була у 1946-му у нас голодовка, то був неврожай, засуха була. Картопля не зійшла, і колосок не зійшов. А це? Було все! Дуже великий урожай був. Забрали ж у нас, все позабирали, галушки знайшли й ті забрали. Це було навмисно все зроблено. Хто його знає, хто міг таке захотіти. Я в політиці не знаюсь. 

Як голодне дитинство вплинуло на Ваше подальше життя?

Я й зараз, коли їм, то "кришечку" ту бережу. І залишаю шматочок хліба, бо це наче моєму братику чи матері треба лишити той шматочок. Я не забула з тих пір, у мене в душі воно й зараз, наче вчора було. Мені страшно навіть його й згадувати. І страшно, і радісно на душі, що зараз є все. Їж, що хочеш, пий, що хочеш. Є! Хвалити Бога. Щоб не трапилося, не дай Боже, щоб не повторилось отаке. Бо колоска в полі вже немає, тепер тільки кукурудза, соняшники і ріпак. Не знайдеш колоска, і нема того буряка, нема тієї гички, що ми їли. Хочеться жити, хочеться далі жити, побачити, яким життя буде. Для мене нинішня пора дуже гарна, я дочекалася пенсію, маю ще трохи здоров'я. Я ще людям користь велику несу.