„Ця конференція справді дуже важлива. Певне найважливіша з усіх, що тільки відбувалися від часів Другої світової війни. На порядку денному охорона клімату, але водночас це й найголовніший економічний форум. Подальший

розвиток економіки вирішальним чином залежатиме від того, наскільки швидко прогресуватиме загальне потепління”, - каже головний економіст Потсдамського науково-дослідного інституту з вивчення проблем клімату Отмар Еденгофер.

Три головні умови

На Всесвітньому саміті ООН у Копенгагені фахівець очолює робочу групу під назвою „запобіжні стратегії”. У чому вони полягають? „По-перше, - веде далі Отмар Еденгофер, - нам потрібно дійти згоди щодо того, скільки викидів СО2 людство може дозволити собі до кінця століття. Ідеться про цілком конкретну цифру. Скажімо, 850 гігатонн і жодної тонни більше. По-друге, ми маємо домовитися, як розподілити цю чітко обмежену кількість на всіх, тобто встановити граничну межу викидів для кожної окремої країни. І по-третє: необхідно заснувати авторитетні міжнародні інституції, які організують і потім суворо контролюватимуть всесвітню торгівлю емісійними сертифікатами – правами на забруднення атмосфери. На зразок того, як це вже функціонує в Європі. Якщо виконаємо ці три умови, то матимемо шанс запобігти колапсові клімату. Але шлях до такої угоди буде довгим і тернистим. Великим досягненням було б, якби підсумком цієї конференції став попередній план, так звана „дорожня карта”.

Платити за кожну тонну

Планувати на десятиліття вперед і до того ж у світових масштабах – надзвичайно складне завдання. Особливо, коли нерозв’язано проблем минулого. США, Європейський союз, Австралія, Японія пафосно заявляють: промисловий бум 20-го століття завдав довкіллю величезної шкоди, й країни з перехідною економікою не повинні повторювати сьогодні наших помилок. Що ж, - відповідають на це Китай, Індія, Бразилія, - за провину треба розплачуватися. Мільярдні витрати на охорону клімату мають лягти передусім на промислово розвинений Захід.

„Справедлива по суті вимога, - вважає Отмар Еденгофер. – І в тому чи в тому вигляді „порогові” країни отримають певне фінансове відшкодування. Принципової згоди в цьому питанні майже досягнуто. Палкі суперечки розпочинаються, коли мова заходить про розмір компенсацій. Маються на увазі не грошові виплати, а надання безкоштовних емісійних сертифікатів, скажімо, Індії чи Китаю. Це хоч і не банківський чек, але теж інвестиція, яка дасть чималі конкурентні переваги. Бо промисловим підприємствам і транспортним фірмам розвинених країн доведеться за кожну тонну СО2 чимало платити.”

Причому що далі, то більше

В Європі торгівля емісійними сертифікатами функціонує від 2005-го року. Минулого місяця одна тонна парникового газу коштувала на біржі 13-14 євро. За прогнозами експертів, 2011-го ціна на „повітряні” акції зросте до 20-25 євро.

Людство викидає в атмосферу щороку 30 мільярдів тонн газів, що посилюють парниковий ефект. Спробувати сповільнити загальне потепління можна, запровадивши квоти викидів для літаків та для наземного транспорту, для димарів усіх ТЕС, які тільки є на світі, цементних, металургійних заводів тощо. Але цього буде недостатньо, попереджають експерти. Порятунок планети має стати справою кожного, а тому на одного мешканця Землі повинно припадати не більше 2,5 тонн СО2 на рік.

Що погано для німця, добре для непальця...

На сумлінні середньостатистичного американця сьогодні лежить 20 тонн, середньостатистичного індійця – всього 1,2 тонни. Справедливий розподіл потрібен, отже, й тут. Науковий оглядач Дирк Асендорф змальовує таку картину – можливо зовсім недалекого - майбутнього: „Для мешканців Танзанії, Перу, Індії або Індонезії персональна квота СО2 не становить жодних проблем. Їхній „внесок” у потепління клімату завжди був набагато менший, ніж дозволені на рік 2,5 тонни. А ось для нас, для німців, новий порядок пов’язаний із багатьма незручностями. На середнього бюргера припадає понад 10 тонн СО2, отже, три чверті емісій доведеться якимось чином заощаджувати.

Непросто це буде, дуже непросто. Адже приблизно на половину нашого особистого рахунку ми не маємо безпосереднього впливу. Це викиди, спричинені державними інфраструктурами - будівництвом та опалюванням шкіл, дитячих садків, лікарень, інших громадських установ. Навіть якщо скрізь суворо економити, нам у найліпшому випадкові залишатиметься якихось дві тонни СО2 на рік. Про власні чотири колеса можна забути раз і назавжди. На орендованому автомобілі наїздиш сто-двісті кілометрів – і на цьому крапка.

Нелегко буде звикати й до нового раціону. Біфштекси, ромштекси та всілякі інші вироби з м’яса – відтепер щонайчастіше раз на тиждень. Як і смачна та зручна в приготуванні заморожена картопля фрі. У кожній порції цих страв „захований” цілий кілограм парникових викидів! А от якщо харчуватися вегетаріанськими продуктами, виробленими з місцевої сировини, яку не везли за тисячі кілометрів, кілограм СО2 набереться лише за двадцять днів.

На заощаджені емісії можна було б вирушити у відпустку в Італію. Само собою зрозуміло, потягом... Найгірше для парникового балансу – це відрядження. Наприклад, у США. Літаком до Каліфорнії та назад означатиме мінус 6400 тонн СО2! Добре хоч, що на біржі можна придбати додаткові сертифікати. Мешканцю гірського села в Непалі, зокрема, вони майже ні до чого. Він витрачає на рік усього сто кілограмів парникових емісій з виділених на його частку двох з половиною тонн...”

Бензинове авто? Дякую, не треба...

Дехто з експертів оптимістично прогнозує, що світова валюта майбутнього називатиметься не долар і не євро, а СО2. Чергова „зелена” утопія, кажуть інші фахівці. Райнер Ґрисгамер, один із керівників Фрайбурзького екологічного інституту, автор книжки „Добрі манери в екології”: „Хоч би що там казали, СО2 перетвориться на валюту, бо значно підвищаться ціни на продукцію енергетичної та всіх інших галузей економіки. Я теж не вважаю, що емісійні сертифікати колись лежатимуть у наших гаманцях як євро, і все ж таки ціна шкідливих викидів ураховуватиметься скрізь.

За два-три десятиліття просто невигідно буде купувати бензинове чи дизельне авто. А електроенергію для електромобілів та електроавтобусів вироблятимуть на сонячних та на вітрових електростанціях. Не тільки через те, що так, мовляв, екологічніше, а через те, що це буде дешевше. Літаки замість гасу заправлятимуть рослинним пальним, бо до нього не додаватиметься ціна парникових викидів. Вихід завжди знайдеться, якщо за забруднення повітря треба буде платити так багато, що це справді боляче битиме по кишені – чи то підприємця, чи то споживача.”

А як зраділи б нащадки...

„Важливість Копенгагенського саміту в тому, що досягши навіть мінімальної згоди, ми дамо чіткий сигнал міжнародним фінансовим ринкам та інвесторам: безкоштовними шкідливі викиди більше не будуть ніколи. І той, хто сьогодні планує будувати багатосмугові автобани, величезні ТЕС, вкладати мільйони в розбудову аеропортів тощо, має усвідомлювати: така інвестиція може себе ніколи не виправдати - через постійне подорожчання емісійних сертифікатів,” – каже член німецької делегації Отмар Еденгофер.

На засіданнях у Копенгагені часто згадується 2050-й рік. До того часу світовий обсяг шкідливих викидів повинен зменшитися вдвічі порівняно з 1990-им роком. Щоб загальне потепління не перевищило критичної позначки в два градуси за Цельсієм.

„2050-й викликає в мене почуття тривоги, - ділиться думками канадський еколог Чарльз Гопкінс. - На цей рік ми орієнтуємося, коли говоримо про те, що залишиться в спадщину наступним поколінням. 2050-го повітря мало б очиститися від парникових газів, мали б вирости ліси, які ми посадили. Пустелі відступити, а в морях знову з’явитися риба... Я від усього серця хочу вірити, що так воно й буде. Але в глибині душі знаю: на жаль, цього не станеться...”

Вирішальна конференція ООН триває. Від її підсумків може залежати дуже багато, або, як це вже не раз бувало, практично нічого...

Автор: Ганна Філіпп

Редактор: Христина Ніколайчук