Десять років тому на Балканах ішла війна. Після розпаду Югославської Федерації її народи, підбурювані націоналістичними лідерами, вели один з одним криваві конфлікти. За різніми підрахунками, загальне число жертв Балканських воєн у 1990-ті роки перевищує 350 тисяч осіб.

Окреме місце в тих трагічних подіях займає Сребреніца – невелике мусульманське містечко в сучасній Боснії-і-Герцеговині. На очах усього світу там сталося те, чого нібито не могло статися в цивілізованій Європі кінця ХХ-го століття – масове вбиство цивільного населення, геноцид. Саме так оцінив ті події розташований у Гаазі Міжнародний трибунал по воєнних злочинах у колишній Югославії. Як це могло статися?

Сребреніца була одним з кількох мусульманських анклавів у східній частині Боснії, що була населена переважно сербами. Щоб захистити ці регіони від так званих „етнічних чисток”, які проводили сербські націоналісти, 1993 року ООН проголосила місто „зоною безпеки”. На той момент там знаходилися близько 40 тисяч людей – місцевих жителів і біженців з навколишніх міст та сіл, що тікали від наступу сербської армії. Гарантувати безпеку Сребреніці мали „блакитні шоломи” ООН – голландський миротворчий батальйон „Dutchbat” у складі 400 солдатів.

Але благородна місія обернулася жахливою катастрофою.

„Стріляйте тільки по живих, тільки по живих! У них немає зброї. У них є лише кілька гранатометів. У них лише звичайні рушниці й усе.”

Це голос генерала армії боснійських сербів Ратко Младича, слова якого перехопила військова розвідка боснійської армії. 11 липня 1995 року кілька тисяч солдатів Младича перебрали під свій контроль „зону безпеки” Сребреніца. Після захоплення серби почали знищувати цивільне населення. Миротворці не втручалися і відійшли на базу в містечку Потокарі. Коли серби відокремлювали жінок від чоловіків, голландці їм навіть допомагали, хоча, за словами очевидців, вони добре розуміли, що відбувається. Потім жінок депортували, а чоловіків почали методично розстрілювати, не жаліючи ні підлітків, ні сивих старців. Ту бійню пережили лише одиниці, серед них – Кадир Хабибович:

„Я лише чув короткі постріли. Я бачив, як упав чоловік, у якого стріляли. Наступного теж розстрілювали троє. В цей момент мені вдалося вивільнити руки і втекти з вантажівки.”

За кілька днів було вбито й поховано в масових могилах майже 8 тисяч мусульман. Сьогодні, через десять років після трагедії, знайдено тіла близько 7 тисяч, а ідентифікувати вдалося менше половини.

Сребреніца стала „чорною плямою” на репутаціїї ООН як миротворчої організації, а в Голландії назва боснійського міста сприймається як символ національного сорому. Аналізом причин трагедії займалися різні установи. Парламентська комісія виправдала вояків. По-перше, вони діяли за обмеженим мандатом, який передбачав суворий нейтралітет. А по-друге, чотириста голландців не могли реально протидіяти кільком тисячам добре озброєних сербів. Натомість незалежний Інститут воєнної документації дійшов іншого висновку: голландські політики халатно поставилися до складної миротворчої місії, а військові не були до неї підготовлені. Розповідає учасник подій, офіцер „Датчбата” Вім Дійкема:

„Нам не давали працювати з усіх боків, і боснійсько-сербська армія, і серби, які блокували шляхи, хоча обіцяли цього не робити. По всій лінії нас кинула напризволяще ООН. Не було підтримки з повітря. Нас кинуло напризволяще нідерландське суспільство й наше військове керівництво.”

2002 року нідерландський уряд на чолі з прем”єр-міністром Вімом Коком узяв на себе відповідальність за Сребреніцу і пішов у відставку. Між тим головні винуватці різні, яких розшукує Гаазький трибунал, генерал Младич та колишній лідер боснійських сербів Радован Караджич досі на свободі. Кажуть, що чимало сербів досі вважають Младича героєм.