Перше, що треба зробити українському студентові, вирушаючи до Західної Європи – залишити рожеві окуляри в аеропорту Борисполя. Адже, як я з'ясував дуже швидко, керівництво німецьких гуртожитків може працювати не набагато злагодженіше за українське. Іноземного студента ставлять у чергу на житло, але це нічого не значить. Я, приміром, стою на ній і досі – вже після завершення програми. Водночас мешканці Гамбурга здають приватні кімнати й квартири іноземцям украй неохоче. Отож майже півмісяця я мусив ночувати у друзів, а то й просто – у випадкових добросердих людей.

Не сумніваюся, що більшість українських товаришів вважає мою поїздку однією великою дворічною розвагою. Проте ніхто не знає, що навіть уже маючи прихисток, взимку часто доводилося спати в одязі, бо ощадливі європейці вимикають вночі опалення у своїх будинках. Отже, рік у Гамбурзі я згадуватиму, цитуючи Джона Леннона: «Я виріс у Ліверпулі, але по-справжньому став чоловіком у Гамбурзі».

Весь світ поряд

Погані спогади, кажуть, зберігаються довше. Проте міжнародні навчальні програми можна любити вже бодай за «розкіш спілкування», яку вони дають – спілкування трохи не з усім світом. Одна з небагатьох реальних можливостей для молодого українця пограти в футбол на березі Північного моря разом із панамцями, данцями, американцями, індусами – і дівчатами з Англії. Чи відсвяткувати день народження в ефіопському ресторані з друзями із Філіппін, Кенії, Німеччини й Китаю.

Вражаючі бібліотеки

Чи не найсильнішим позитивним шоком для мене стали місцеві наукові бібліотеки. Тут не тільки, на відміну від знаних київським студентам і аспірантам «Вернадки» й «Парламентки», видають книжки додому, а й приймають і продовжують замовлення через інтернет, причому забрати їх можна практично одразу. Про привітність бібліотекарів краще промовчати: не хочу ображати їхніх українських колег. Не варто забувати, що й більшість високоякісної наукової літератури в Україні просто недоступна, не кажучи вже про можливість безкоштовно завантажувати статті із провідних наукових часописів світу.

Ліберальна Данія і німецьке навантаження

Мені випало вчитися в трьох північноєвропейських університетах: Орхуському, Амстердамському та Гамбурзькому. Данська система освіти, напевне, найбільше відрізняється від української. Їхня традиція ґрунтується передусім на своєрідному самонавчанні: самостійно готуючись до занять, на семінарах студенти обговорюють прочитане і фактично вчать одне одного. Викладачі лише здійснюють загальний нагляд і модерацію, а деякі пари відбуваються взагалі без них. Дистанція між студентами і професорами дуже мала: щоп'ятниці вони разом п'ють пиво на кампусі й звертаються одне до одного на «ти». Втім, іншого звертання в данській мові просто немає.

Такий підхід до освіти дає передусім розвиток критичного мислення, увагу до різних поглядів, вміння дискутувати і приходити до єдиного рішення в суперечці. Голландська і німецькі системи більше подібні до української: тут і традиційна дистанція між викладачем та студентом, і звичні лекції та семінари із самостійними роботами, і навіть фінальний «держіспит». Головна відмінність – академічне навантаження, порівняно з яким не тільки українська, а й скандинавська вища школа виглядатиме легкою прогулянкою.

Дві відмови? Подавайтеся втретє!

Досвідом була навіть сама подача заявки. Для українців процедура ще складніша, бо доводиться морочитися збиранням і перекладом чи не десятка різних документів. Якщо враховувати вартість ще й сертифікатів із іноземної мови, одна аплікація може легко коштувати кілька тисяч гривень. І перша заявка дуже часто зазнає невдачі. Я особисто подавав документи тричі, перш ніж отримав стипендію. Все це вартувало чимало часу, зусиль і головного болю.

Проте чого не пошкодуєш для того, щоб по-справжньому стати чоловіком. Як Леннон у Гамбурзі.

Автор: Роман Горбик
Редактор: Євген Тейзе