„Якщо з нами має намір хтось говорити мовою не правовою, не юридичною, не на підставі договорів, ми будемо працювати, в тому числі й у Стокгольмі”. Це слова керівника компанії „Нафтогаз України” Олексія Івченка, який звинуватив Туркменістан у порушенні умов поставок газу. Раніше, в розпал газового конфлікту з Росією, про намір звернутися до арбітражної установи заявляв і прем’єр-міністр України Юрій Єхануров. Але тоді до Стокгольма справа не дійшла, бо Москва і Київ домовилися.

Таким чином, за останні два місяці Україна двічі розглядала можливість звернення до Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольма, а отже є привід детальніше поглянути на цю установу.

Арбітражний інститут був заснований як окрема структура в Торговій палаті Стокгольма майже 90 років тому. Відомість на світовій арені прийшла до нього в часи „холодної війни”. В 1970-ті роки саме нейтральний Стокгольм став центром розв’язання торгових суперечок між СРСР та США, а потім і між іншими країнами ворогуючих блоків. Розповідає генеральний секретар Арбітражного інституту Ульф Франке:

„Дуже багато справ стосуються доставки: або проблеми з оплатою, або з товаром. Ще до нас звертаються, коли є проблеми з ліцензуванням, передачею патентів, різними фінансовими угодами”.

Після розвалу соціалістичного табору роботи в стокгольмських арбітрів не тільки не поменшало, а навпаки, побільшало. Адже тепер усі республіки колишнього СРСР виступають як окремі держави, каже Ульф Франке:

„Тепер зі східних країн до нас звертаються Росія, Україна, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан і навіть фірми з Китаю. З іншого боку, як і раніше, ми маємо справу із США, ФРН, Британією, Францією, Італією та іншими”.

Число розглянутих у середньому за рік справ зросло в понад 10 разів: від одинадцяти в 70-ті роки до понад ста двадцяти 2004 року. Але сьогодні економічні конфлікти відбуваються не тільки на лінії „Схід-Захід”. Так, Німеччина може сперечатися з Америкою, а Україна з Росією.

Як записано в регламенті, сам Арбітражний інститут у Стокгольмі не вирішує суперечки. Його головне завдання - створити необхідні умови. Пояснює генеральний секретар Ульф Франке:

„Ми надаємо процедурні умови, адміністративні рамки. Згідно з нашими правилами, кожна сторона призначає одного арбітра, а третього призначаємо ми. Це типовий випадок, бо бувають справи й з одним арбітром. Але в будь-якому разі не можна призначати близьких осіб, наприклад, власного юриста. Дуже важливо, щоб арбітр був незалежним”.

За цим в інституті уважно стежать, каже Франке. Скандальні випадки, коли одна країна звинувачувала іншу в призначенні заангажованого арбітра, трапляються, за його словами, дуже рідко.

Сьогодні Арбітражний інститут у Стокгольмі - це 12 членів правління і майже стільки ж працівників секретаріату. Половина правління - шведи, а решта - міжнародні юристи, серед яких один росіянин - професор Олександр Комаров з Москви. Говорить російською і дехто з консультантів. Не виключено, що саме через цю обставину чимало постсоціалістичних країн обирають саме Стокгольм. Ульф Франке:

„На мою думку, це певна традиція. Насправді місць міжнародного арбітражу не так багато. Найвідоміші це Париж та Лондон, є така установа і в Німеччині. Але в нас дуже хороша репутація. Крім того, можливо, додаткову роль відіграє шведська традиція нейтралітету”.

Чи мала б шанси Україна, якби звернулася до Стокгольмського інституту з приводу газової суперечки з Росією? На це запитання Ульф Франке відповісти відмовився, пославшись на те, що лише поверхнево обізнаний зі справою. Втім, якби Київ таки пішов на такий крок, не виключено, що українці досі сиділи б без російського газу. Термін розгляду скарг у Стокгольмі коливається від 1-2 місяців до двох років. Як каже генеральний секретар Ульф Франке, „усе залежить від доброї волі сторін”.