DW: Помічник російського президента Сергій Глазьєв звинуватив минулого тижня Сполучені Штати не лише у фінансуванні опозиції, а й навіть у озброєнні "повстанців". Чи є якась правда у цих заявах чи це перебільшення?

Стівен Пайфер: Твердження про те, що уряд США фінансує протести – це повна нісенітниця. Я не бачив жодних фактів, які б це доводили. І слова пана Глазьєва про постачання зброї також абсурдні. Якщо подивитися, що вже встиг назаявляти пан Глазьєв, то стає зрозумілим, що він у Росії головний фахівець з підриву угоди між Україною та Європейським Союзом.

Як би Ви охарактеризували стосунки США із українською опозицією та протестним рухом?

Уряд США підтримує контакти з опозицією, як це і належить посольству та офіційним візитерам. Я вважаю, що уряд США шукає шляхів суттєвого політичного діалогу між президентом Януковичем та опозицією. Це було б найкращим виходом з нинішньої політичної ситуації.

У ЄС та США вирує дискусія щодо запровадження санкцій щодо України. Про які санкції йде мова? Це справді ефективний інструмент схилити Україну до шляху реформ?

Я підтримую точкові санкції з боку США та Європейського Союзу із двома цілями. Одна – це дати зрозуміти задіяним у застосування сили, що послідує покарання. Однак я також вірю, що санкції можуть бути задіяні у позитивному ключі, щоб змусити людей з близького оточення Януковича підштовхнути його до діалогу та спробувати знайти рішення.

Якщо ми говоримо про близьке оточення Януковича, маються на увазі люди в уряді чи люди зі сфери бізнесу?

Ті люди, які мають важелі контролю, перебувають в уряді. Однак, я гадаю, що, кажучи про близьке оточення, ми говоримо про бізнесменів. Ринат Ахметов, найбагатший олігарх, був достатньо близьким до пана Януковича. Гадаю, було б корисним, якби пан Ахметов скористався своїм впливом на президента Януковича та заохотив його до серйозних переговорів із пошуку виходу з кризи. І коли є деяка загроза фінансових санкцій або обмежень свободи пересування щодо пана Ахметова, то це буде ефективним важелем.

У перехопленій розмові між помічником держсекретаря США Вікторією Нуланд та послом США в Україні Джеффрі Пайєттом двоє американських дипломатів обговорюють ролі опозиційних лідерів. США вже працює над "дорожньою картою" передачі влади?

Я читав про цю розмову двох американських дипоматів, де вони обговорювали в аналітичному руслі можливі розвитки подій. Я не читав про те, що у цій розмові вони казали: "Ось "дорожня карта", яку ми дамо опозиції". Перш за все, це було б жахливо самонадіяним з їхнього боку вважати, що вони можуть диктувати та надавати "дорожню карту". Немає жодних ознак того, що Віталій Кличко, Арсеній Яценюк або Олег Тягнибок відкриті такого роду впливу.

Нуланд в цій розмові запам'яталася сумнозвісною ремаркою щодо ЄС. В чому коріння цієї напруженості між ЄС та США?

Я припускаю, що є деяке розчарування, а це одна з речей, із якими у Вашингтоні мають навчитися мати справу. Європейський Союз може стати дуже впливовим політичним партнером, однак Євросоюзу, який складається з 28 різних держав, часто складно дійти консенсусу. Тож я читав, що це було реакцією розчарування тим, що Європейський Союз не рухається більш швидко.

В чому полягають суперечності щодо України між Росією, з одного боку, та США і ЄС, з іншого?

Для Володимира Путіна, я гадаю, це надзвичайно важливе питання. Для його бачення Росії як супердержави зі сферою впливу на пострадянському просторі Україна – велика частина цього простору, і якщо Україна не є його частиною, то утворюється велика прогалина. По-друге, пану Путіну важливо мати в самій Росії імідж сильного політика, який наближає Україну до Росії.

Не думаю, що Захід – зокрема, Євросоюз, залучений у це у геополітичному сенсі. ЄС міг би підписати угоду про асоціацію ще два роки тому, якби не сказав: "ні, ми хочемо, щоб спочатку пан Янукович продемонстрував свою рішучість до більш демократичних підходів". У цьому випадку Європейський Союз надав перевагу демократії перед геополітикою, і це було правильним рішенням.