У якомусь із трешових американських серіалів я їх побачила: оскаженілі пекельні собаки ввірвалися сюди, у цей світ, щоб забрати з собою боржника. Той був продав душу дияволу, і термін угоди сплив. Нещасний зачинився у своїй кімнаті і припер двері шафою, але, звісно ж, нічого не допомогло. Як можна врятуватися дверима від потойбічного? Пекельних собак не спинити, бо це лише метафора, вони не мусять бути видимими чи навіть собаками. Просто такий лютий образ із вишкіреними зубами людині зрозуміліший. Зрозуміліше, наприклад, малювати смерть із косою, хоча ані коси, ані людської подоби у смерті бути не може. Чомусь ніхто не персоніфікує життя або ж мить народження, які якраз були б її антиподами. Цікаво, як мить народження виглядає, як жінка чи як чоловік? І що тримає в руках? Ріг достатку? Пісочний годинник? Ґаджет?

Можливо, саме потреба в наочності підбурила перших митців шкрябати вугіллям на стінах власної печери чи розповідати історії біля вогнища ще задовго до того, як вони будуть записані, - історії про те, як воно є насправді. Адже саме буття незбагненне без тлумачів. Воно ніби є, але яке воно - не відомо. Людина живе, немов сліпе кошеня, і навіть те, що вона живе, їй потрібно сказати, бо сама навряд чи здогадається. Людська уява вимагає зрозумілих аналогій, порівнянь, образів, інакше - розпач і страх, інакше - безвість. "Світ - це гігантська черепаха", - сказали ті, що сотні разів бачили черепах, і заспокоїлися. Світ, що раніше здавався аморфним і небезпечним, тепер набув пізнаваних рис, став великим, повільним, твердим і байдужим. "Смерть ходить з косою", - сказали косарі трави і пшениці, і завершення їхнього життя відразу ж набуло стрункої логіки. Як щороку надходить пора жнив, так надходить час помирати. Коса символізує раптовість і невблаганність, має лезо гостре й холодне, а рука, що здіймає її вгору, не знає жалю. Рука косаря теж не задрижить перед чудовою квіткою.

Як важко тепер відійти від цього закоренілого у свідомості образу смерті і спробувати уявити її як щось приємне і радісне, як перехід, як довгоочікувану відповідь, як найвище пізнання. Наочність спершу допомагає пізнанню і рятує, а потім ув'язнює у своїх смислах і не дає розвиватися далі. Приблизно як Тарас Шевченко, який спершу створив українську літературу, а потім зупинив її розвиток на багато десятиліть уперед, бо українська література почала дорівнювати Шевченковій і чимось іншим бути не могла.

Українське як трагічне

Розуміння загалом українського як трагічного, сповненого болю, зради і жертви, теж важко піддається змінам чи новим інтерпретаціям. Коли я думаю про українство як платформу, на якій виросла, то першими на її поверхню виринають два найчастіше повторювані стереотипи: рабство і героїзм. Вони, по суті, не можливі одне без одного, бо якби народ був менш рабським, не потребував би окремих героїв, раби живляться кров'ю своїх сміливців. Утім, це лише стереотипи, з яких доведеться рано чи пізно виборсуватися. Колись вони були необхідні, як повітря. Плекання трагічної пам'яті в колоніальних умовах гуртує і дає силу терпіти, дає ворога, якого можна ненавидіти і винуватити у власному безсиллі. Нині ж однієї трагічної пам'яті замало, хочеться чогось більшого, чогось веселішого, життєстверднішого, зовсім іншого. Рабство і героїзм - ці дві полярні українські зірки - більше не дають достатньо світла. Або інакше: їхнє світло більше не вдовольняє, бо є інші зірки, є ціле небо зірок, а також відома істина, що наше небо мало чим або й нічим не відрізняється від чужинських. Там, як і всюди, є сузір'я слабкості і сузір'я сили, сузір'я ницості і сузір'я шляхетності, мудрості і чогось протилежного до неї, люблячого милосердя і тваринної жорстокості. Там є все, що можна собі уявити, і саме крізь цю багатоманітність проступає живе тіло, якого кортить торкнутися, частиною якого хочеться стати.

Український не означає ідеальний

Народницько-націоналістичні схеми минулого сторіччя диктаторські за своєю суттю, чорно-білі, вони не допускають похибок на людськість. Чи не у стократ легше, замість шукати чергові виправдання, просто визнати: "Ну так, вбивали, на жаль". І все. Не перераховувати для симетрії кількість врятованих, не доводити, що інші народи були не менш жорстокі. Звичайно, були. Жорстокість - невід'ємна риса людської істоти, лихішої, аніж того хотілося б, а коли людей збирається кілька, то під потрібним керівництвом така група здатна на немислимі речі. Прикметник "український" не дає індульгенцій. Український не означає непорочний, винятковий чи ідеальний, рідний - так, але не ідеальний. Це як з батьками: ми їх любимо, але навряд чи вважаємо безгрішними. На кожного знайдеться чорний протокол, в якому записано найменшу кривду, вчинену над нами. Можливо, процес дорослішання полягає саме у поступовій відмові від ідеалізування будь-чого і будь-кого і остаточно завершується прийняттям всього неідеального через любов і співчуття.

Власне, третя українська полярна зірка, чи не найяскравіша, - віра в ідеальну Україну, ідеально українську, ідеально україномовну, яка колись існувала і яку в нас вкрали, підступно замінивши частину населення чужинцями. Така велика спокуса понарікати і попроклинати викрадачів, у праведному гніві витіснити тих, хто, на нашу думку, тільки прикидається українцем, а насправді ним не є. Насправді не є. Однак світло цієї зірки оманливе. На території, яка тепер зветься Україною, товклися хто завгодно, говорили якою завгодно мовою, молилися яким завгодно богам, тут вбивали і гинули мільйонами, тут ніколи не було ідеально. Дозволю собі один ризикований висновок: навіть з війною, російськомовній, корумпованій, бідній Україні ще ніколи не велося краще, ніж тепер. Минуле було значно, значно страшнішим. Коли ми ідеалізуємо це минуле, то перестаємо цінувати теперішнє, не помічаємо його, а також всі ті блага і демократичні свободи, яких вже вдалося досягти. Базуючись у кращому разі на застарілих, у гіршому - на хибних підставах, ми рвемося відновити химерну справедливість, замість збудувати нову, яка б відповідала XXI століттю.

Минуле - лише маніпулятивна умовність, договірна схема, яка спершу рятує, а потім ув'язнює. Це пекельні собаки з вишкіреними зубами, які рвуться в наші двері. Нехай би зайшли - ми їх погладимо і відпустимо. Душу ми нікому не продавали, ми нікому нічого не винні, тому нам немає чого боятися.