- Пиріжки з лівером по чотири копійки, - каже, заколисана моїм "Не бійся, я запитую не для того, щоб засудити, розкажи, що ти любила".

- Часто ходили в кіно, - веде обережно далі.

- Що дивилися?

- Не пам'ятаю.

- Які в тебе були кумири?

- Не пам'ятаю.

Я даю час подумати, головне закинути гачок. З бабцею цей метод працював добре. "Які веснянки ти знаєш? Мені треба для школи!" - і бабця кілька днів потому ходила і згадувала. Пісні вона називала співанками. Співанки шумували в ній і бродили, наче магма під твердою корою десятиліть, і коли нарешті вони проривалися на поверхню пам'яті, бабця безцеремонно заходила до кімнати, о годині шостій ранку, коли я ще мирно спала, спиралася ліктями на стіл, щоб дати перепочити "крижєм" і повелівала, щаслива: "Гай, записуй". І починала співати. "…Ой, муже ж мій молоденький, видав же-е я умру, видав же-е я умру, видав будеш готувати кедрову-у-ю труну, кедровую труну…" В бабусиних піснях часто хтось вмирав, переважно жінки, мені це подобалося. 

Заблоковане минуле

З мамою все інакше. "Ну, які в тебе були кумири?" - запитую знову, але кількаденні роздуми тільки стривожили її, минуле заблоковане, туди не продертися. Під тиском ледве зізнається, що в кінці 1970-х була обрана депутатом від профспілок і літала (літала!) кілька разів на рік до Києва на пленуми. В Києві було багато мандаринок і апельсинів, депутати мешкали в розкішному готелі на Хрещатику, готель називався "Москва". Ці спогади дуже яскраві, особливо літання і мандаринки. На пленумах мама ніколи не виступала, тільки слухала. Запитую, що робили у вільний час. "На екскурсії ходили!" - вигукує із запалом, але запал тут же згасає, коли починаю видирати подробиці. "Куди саме?" - "Та на заводи всякі…", - бурмоче і змінює тему.

Як допомогти поколінню, народженому і соціалізованому в Радянському Союзі, розповідати свої історії без цього сорому?

І чи готові ми їхні історії слухати?

Це не буде легко. Найперше тому, що, про що б вони не розповідали, який би сюжет не обрали, трагічний, пригодницький чи романтичний, як би не викручувалися, все одно розповідатимуть про неї - тоталітарну державу, яка, немов отруйний газ, проникла в найінтимніші сфери життя своїх громадян, в їхній найщоденніший побут, в дозвілля, в шлюбні ложа, в найпотаємніші страхи і бажання, під саму шкіру. Нема історій, щоб без неї. Суботники, політзаняття, комісійки, макулатура, склотара. Два види ковбаси, чотири марки автомобілів. Героїзм, ентузіазм, п'ятирічки. Головна вулиця Радянська, улюблений журнал "Радянська жінка", на Дадугіна продавався добрий хліб, на Дзержинського - чебуреки. Кінотеатр називався "Комсомолець". Саме в ньому, відстоявши з батьками величезну чергу, я побачила у 86-му свій перший фільм на широкому екрані - американський! - "Кінг Конг живий". Після перегляду пішли в кафетерій пити на вибір один з трьох соків - яблучний, березовий чи томатний з сіллю. Мій улюблений був томатний, звісно. Сіль подавалася окремо, в блюдечку, така сіра і мокра на дотик.

Читайте також: Таня Малярчук: Майбутнє замете всі сліди

На травневі свята - гвоздики, на Новий Рік - шампанське "Советское" і Голубой Огоньок до третьої ранку. "Був один, - зізнається нарешті, - подобався мені, Ігор, як там його далі, мав таке пишне руде волосся, з Алкою деколи співав". Я нишпорю в інтернеті і пропоную Ніколаєва. Приймає.  

Одурманені

Так, вони бували щасливими, але хіба ми готові в це повірити? Масова людина, штамповане щастя. Пізніше їм було сказано, що все, чим вони жили і у що вірили, - дурман і облуда, Стаханов виявився алкоголіком, пів країни сиділо в ГУЛАГу, житлові масиви, в яких вони отримували безкоштовні квартири, будувалися на кладовищах, так щоб на кістках, а справжні герої не Гагарін і Зоя Космодем'янська, а УПА і кілька дисидентів, переважно Василь Стус. Мені складно уявити, що відчуває це "одурманене" покоління, в якого на кожну життєву ситуацію ще крутиться на язиці цитата з радянської кінокомедії, як воно дає собі раду з ганебним, знеціненим до абсолютного нуля минулим, але я знаю, що таке крах ілюзій і як важко починати жити, коли ти ніби вже був жив і був знав.

Найважче знову навчитися довіряти, в першу чергу собі і своєму сприйняттю, знайти хоч якусь тверду опору. А чи це - те що відбувається зараз - не чергова ілюзія? То УПА герої, не Червона Армія, так? Ми пішли з УНР, а не з УРСР? А УРСР тоді окупація? Нашої відповідальності у побудові і закріпленні комуністичного режиму немає? Ми не вбивали, не співпрацювали, не зраджували, не знищували власні святині і не забирали хліб одні в одних? Рівність, братерство, мир - ми не сповідували ці ідеали? 

Пригадую, як свого часу мене шокував спогад шістдесятниці Михайлини Коцюбинської про те, як вона, ще зовсім молоденька, плакала на звістку про смерть Сталіна. Плакала і тремтіла від страху. І всі довкола плакали і тремтіли. Цей спогад розходився з моїм вже сформований уявленням про минуле, в якому українці нізащо не оплакували б свого ката. Вони ж усі без винятку терпіли, боролися і гинули!

"Нерушимий" розпався тридцять років тому, я саме йшла в другий клас, і хоч нічого особливо страшного я особисто пережити не встигла, у світогляді глибоко закріпилася огида до всього радянського і його тотальне відторгнення. Цікавили інші теми. Що було до нього. Що таке власне українське, яке воно. Сімдесят радянських років, розчленованих і замотаних в простеньку клішовану етикетку, впали на саме дно пам'яті, але червона лампочка щоразу спалахувала від найменшого нагадування, емоції вирували.

Вразив Берлін з його алеями Карла Маркса і пекучо знайомою монументальною залізобетонкою, Відень з його пам'ятником радянським солдатам-визволителям, хорватська Рієка з її макабричним поєднанням соціалістичного будівництва і середземноморського флеру, готель Sunce на крихітному, всього кілька кілометрів завдовжки, адріатичному узбережжі в Боснії, що розсівся там, ніби вимочена в хлорці гігантська мертва ропуха.

Блукаючи минулим

Територія, де похазяйнували комуністи, позначена терором і ліквідацією приватної власності, викорінюванням і обрізанням традиції, я впізнаю ці ландшафти миттєво і всіма органами чуття. Чи вдасться колись споглядати їх - і водночас власне минуле - спокійніше? Не так категорично, не так стереотипно? Не обнуляти своє минуле, а навпаки використовувати як ресурс?

Лише віднедавна почало ставати цікаво. Я блукаю радянщиною і помічаю подробиці, раніше геть не відомі, їх ще дуже складно сприймати як щось, що діялося одночасно. Голодомор і жіноча емансипація, скажімо, чи радянська одержимість авіаційними рекордами, в яких провідну роль відіграли Поліна Осипенко з-під Бердянська і Валентина Гризодубова з Харкова.

Читайте також: Таня Малярчук до 100-річчя Пауля Целана: Легенда про незцілимих

Поліну насправді звали Палажкою. Перед тим, як на літаку "Родина" подолати 6000 км по прямій на Далекий Схід, ця неотесана селянка доглядала в колгоспі курей. А Гризодубова навпаки донька харківського дворянина в енному поколінні, шаленого винахідника і планериста. В Палажчиному селі лютував голод, а вона вчилася літати. Микола Хвильовий пускав собі кулю в голову, а на якійсь із сусідніх вулиць хтось конструював аеросани.

Я запитую в батьків, чи вони слухали романси Петра Лещенка. У 1930-х його знала вся Європа, а після війни, попри офіційну заборону, контрабандно - й увесь Союз. Такий безтурботний дзвінкий голос, така своєрідна російська (українською він теж співав) з виразним оканням і чтоканням, вочевидь, притаманним тодішній Бессарабії, звідки Лещенко родом. Міста, де він мешкав: Одеса, Чернівці, Кишинів, Рига, Бухарест, Лондон, Париж, але вбив його Сталін, що дає російській Вікіпедії підстави вважати його російським артистом. Українська Вікіпедія взагалі уникає національної категоризації, для неї він просто - співак і танцюрист.

Я розумію, чому так. Лещенко ані ворог, ані герой, не чорне і не біле, про нього не скажеш, що він наш, інакше довелося б докорінно переглядати саме поняття нашості. Ну який він наш з його "У самовара я и моя Маша, в прикуску чай пить будем до утра"? Але я пам'ятаю, що в ранньому дитинстві чула ці рядки. Батьки клянуться, що не від них. Лев Лещенко був, Петра не було. З домашніх вінілових платівок у 90-х я майструвала підставки для вазонів…Минуле, з якого вже все одно неможливо втекти. Дуже хочеться дати їм і собі на нього право.  

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.