Спостерігаючи за українським націоналізмом в дії, чи краще сказати - хамовитим і безголовим національним радикалізмом, бо націоналізм передбачає все-таки трохи більше, ніж плюндрування банків і крадіжки телефонів, - так ось, коли я тут і там бачу його прояви, то вкотре переконуюся, що час - лише спіраль, в якій кожен наступний виток, хоч і трохи ширший, незмінно повторює попередній.

Цю теорію колись дуже давно мені розповіла одна юна програмістка з неймовірно прекрасним рудим волоссям. Те, що дівчина невдовзі з'їхала з глузду і донині пройшла всі пекельні кола західноукраїнської психіатрії, не робить її теорію спірального часу неправомочною. Я все більше їй вірю, особливо, коли порівнюю український національно-визвольний рух початку ХХ століття з теперішнім. Минуло більше ніж сто років, а широкочоле українське хамство, підгодоване смутою і розчаруванням, самоповторюється один до одного. Тут я не маю на увазі увесь визвольний рух, боронь боже, а тільки те його негативістське крило, яке порятунок України бачило і бачить в зруйнуванні сусідської хати. Руйнувати, зневажати, забороняти і осудити свого - ось чотири стовпи української анархії, яку з незрозумілих мені причин прийнято ідеалізувати ще з часів козаччини.

Вишукування зради

Не думайте, що, скажімо, полум'яна боротьба з російською мовою почалася щойно тепер. В минулому столітті, коли український національний рух багатьом здавався фантазією малочисельної купки інтеліґентів (а часто таким і був), розділити мультикультурну Україну на своїх і чужих для багатьох патріотів було найнагальнішою справою. Один такий патріот, відомий харківський адвокат Микола Міхновський, персонаж комічний і трагічний водночас, якось проігнорував надзвичайно популярного тоді російськомовного письменника-гуманіста Володимира Короленка зі словами: "Я зрадникам мого народу руки не подаю!"

Герой, нічого не скажеш, висловив позицію. Відтоді житомирянин Короленко, який цікавився українським рухом і сумлінно виписував українську газету "Рада", почав обходити свідомих патріотів десятою дорогою. А втім, таких у Малоросії, судячи з накладів згаданої "Ради", водилося не густо. В деякі роки існування газета мала аж шістсот передплатників. "На всі міліони людей", - як любив розпачливо констатувати її видавець. Співробітники іронічно пропонували намащувати газету клеєм - як засіб від мух громадяни купуватимуть її більш охоче.

Це була єдина щоденна україномовна газета, фактично одне-єдине джерело інформації (як у свої роки "Українська правда"), але, замість підтримати "Раду" чи розвивати інші пресові органи, полум'яне громадянство було зайняте пристрасним вишукуванням зради, завдяки чому завжди можна легше і швидше набрати собі очок. Цікаво, скільки українських книжок за останні кілька років купили активні поборювачі ембарго на російську книжку? Особливо ті з них, які у фейсбучних дискусіях називають своїх критиків "дебільно-дефективними лінивими тваринами"? Їхнє гасло боротьби найкраще озвучив ще у 1928-му році В'ячеслав Липинський: "Тарахнемо шапкою об землю на площі Св. Софії так, що в одну мить не стане ворогів!"

На жаль, інтенсивне тарахкання попередніх десятиліть довело до того, що на 1928-ий більшість давно залишилася без шапок, а незабаром ще й позбудеться голови. Полум'яний патріот Міхновський на той час вже повісився в одному з київських двориків, залишивши в передсмертній записці коротке: "Краще я це зроблю сам".

"Курити туди"

Якось на нічному вокзалі у Стрию я зустріла двох українських мужчин, їм було років по п'ятдесят-шістдесят. Ми разом стояли на безлюдному пероні і чекали потяг до Ужгорода. Мужчини хотіли курити, але один з них перелякано зупинив товариша, мовчки киваючи на древню табличку зі стрілкою "Курити туди". Куди саме - зрозуміло не було, стрілка, як багато що в нашій державі, вела в тупик. Я це знала, бо вже пройшлася тією дорогою і жодної спеціальної урни чи нової таблички "Курити тут" не знайшла. Тому сказала мужчинам, що світ не перевернеться, якщо вони закурять, де стоять, на пероні під відкритим небом, ми в Стрию, друга ночі, навколо жодної живої душі.

"А штраф? Зараз за куріння штрафують", - засумнівався той, що був більше переляканий. Я відповіла, що вокзальний міліціонер щойно сам тут курив. Тоді мужчини посміливішали і смачно запахкотіли дешевими цигарками. Почали навперебій розповідати за життя, за брак грошей, за погану владу, і до кінця сигарети так себе накрутили, що були ладні йти на Київ палити шини. Їхні дещо сутулі постаті випростались, сповнені рішучості і відваги.

Більш рішучим виглядав раніше переляканий. Він погасив об асфальт недопалок і підійшов до смітника, щоб його викинути, але в якийсь момент рука чоловіка застигла в повітрі. Було видно, що його переповнюють емоції. Пригноблена гідність раптом вирвалася на поверхню з ураганним шквалом. Вона волала: "Бунтуй, козаче! Не будь рабом несправедливої системи! Геть заборони! Геть панів і царів! Вони наживаються на таких, як ти!" І чоловік з усієї, на яку тільки був здатний, сили гаратнув недопалком собі під ноги. Мені ваші закони і правила до одного місця! Щоб тільки не в смітник.

"Здавай завгара!"

Хіба це не типологічна українська риса: сидіти тихо, коли не можна, а коли раптом стає можна - бити голову НТКУ, валити в балаклавах пам'ятники, лементувати про зраду і третій Майдан, писати в коментарях до якогось мудрого інтерв'ю: "А чого ця тупа курка говорить по-мацкальськи!"

Бунт як протилежна сторона страху? Невиправне анархічне підсвідоме? Як діти з інтернату, обділені батьківською любов'ю, усе наступне життя воюють з владою старших. Чи я помиляюсь, бо сама така?

Пригадую, як українська молодь стояла в грудні 2013-го під воротами розкішного українського посольства у Відні. Тоді ще тільки все починалося, побили студентів, український посол про всяке переховувався, щоб не бовкнути чогось зайвого і потім ще й самому не дістати від хазяїв по морді. До нас був вийшов його заступник по безпеці, здається, хтось намагався з ним говорити, достукувався до людського, а я відійшла на метр вбік і голосно закричала: "Здавай завгара!"

Всі - і свої, і чужі - глянули на мене з повним нерозумінням. Я й сама не дуже розумію, навіщо це робила. Так, я не вірила, що з попередньою владою було про що говорити, передчуття ще більшої катастрофи зводило з розуму, але ті вигуки кричала не я, а мій плеканий століттями внутрішній український хам. Хам випростався в мені на повний зріст і був готовий трощити все на своїй дорозі. Я щаслива, що наступні місяці він, попри численні спроби, все-таки не взяв в Україні гору. Його час - час самотності і зневіри, а не коли всі тримаються купи. Якраз тепер його час. Черговий виток спіралі.

Якщо вірити газеті "Рада" за 1908 рік, на одній старовинній споруді в Палермо є напис: "Золота черепашка - своїх поїдає, чужинців годує". Автор вміщеного фейлетону сумнівався, що українці спроможуться на гідний виступ через свій надмірний індивідуалізм і нездатність до спільної роботи.

Риторика зараз вся та сама, що й колись. От тільки який смисл нашого вічного повторення, юна рудоволоса програмістка так і не сказала. Він мусить бути, я не сумніваюсь.