Невдовзі починається новий театральний сезон. Якщо проаналізувати попередній досвід та репертуарні плани німецьких театрів на осінь, очевидною стає незвична тенденція: тривалість театральних вечорів збільшується. Причому слово «вечори» тут дуже умовне. Адже нині вже перестали бути рідкістю такі собі марафонські спектаклі, які тривають майже добу. Чим викликане таке часом гротескне збільшення тривалості спектаклів?

Робочий день в залі

Вже давно говорять про те, що театри більше не прагнуть приносити задоволення глядачеві або розповідати йому про щось нове та незнайоме. Особливо це стосується тих театрів, які отримують солідні бюджетні дотації. Сьогодні відвідування деяких спектаклів – це для глядача акт самобичування, мазохізму. Минули часи, коли було модно їздити в Індію до якогось духовного вчителя, проводити вихідні на семінарах із самопізнання, а також зустрічатися із однодумцями для виконання біоенергетичних вправ. Сьогодні достатньо придбати квиток в театр і після восьмигодинного спектаклю (повний робочий день!) якось доповзти додому, радіючи, що вдалося висидіти весь цей час…

Свого часу європейські театральні товариства домовилися, що для «звичайного» глядача спектаклі будуть тривати приблизно 2-3 години. Але навіть двох годин часом не витримували деякі багатії, які супроводжували своїх дружин на культурний захід. До речі, на спектаклях нерідко сплять і театральні критики, а потім для написання рецензії послуговуються розповідями знайомих і власною фантазією.

Хто придумав марафон?

Для любителів гострих відчуттів із 70-х років минулого століття існує так званий театральний марафон. Його придумав Петер Штайн. Спочатку він здійснював різні сценічні проекти, потім була постановка «Фауста», яка тривала два дні (загалом 21 година "чистого" часу). А на Віденський театральний фестиваль Штайн привіз якось похмурий спектакль італійською мовою, поставлений як кошмарний сон за Достоєвським. Спектакль можна було без вагань скоротити вдвічі.

У 2003 році Штефан Бахман залишив Базель і, і забравши з собою свою восьмигодинну постановку п’єси Поля Клоделя «Шовковий черевичок», вирушив у світове турне.

У Норвегії під час театрального фестивалю в Бергені 2009 року глядачі під час дуже довгої дії п’єси Ібсена «Дика качка» спокійно виходили із зали погуляти і навіть поїсти в рибних ресторанчиках у порту. О пів на третю ночі організатори фестивалю взагалі обірвали спектакль, поставлений Вегардом Вінге та Ідою Мюллер, оскільки у залі лишилася жалюгідна купка глядачів. Між іншим, на той момент не закінчився навіть перший акт.

Берлін приймає норвезьких ексцентриків

Зате в Берліні обох норвезьких ексцентриків оголосили «культурним феноменом» за те, що вони поставили там п’єсу «Йон Габріель Боркман», яка тривала до четвертої години ранку. Видно, у Берліна – підвищена потреба себе мучити, тим більше, що сьогодні, як кажуть, це дуже модно. В тому ж Берліні Матіас Ліліенталь, йдучи з посади художнього керівника театру Hebbel-am-Ufer, поставив п’єсу «Нескінченний жарт» Давида Фостера Воллеса, яка тривала 24 години і проходила у восьми різних місцях. Глядачі, правда, не дуже оцінили «жарт». А в Мюнхені в театрі Marstall, який є філіалом відомого театру Resi, відбулося одразу три прем’єри, які тривали з сьомої години вечора до півночі. Це ще було досить гуманно.

Театр завжди жив за рахунок ризику та авантюризму. Оригінальність театральних діячів нерідко пояснюється бажанням потрапити до Книги рекордів Гіннеса. Можливо, в цьому і причина? Хто може поставити найдовший спектакль? Хто у змозі витримати такі спектаклі? Як би там не було, в дурнях лишається глядач. Раніше стверджували, що театр має бути захоплюючим, як футбол. Сьогодні, схоже, вважають, що театр має бути інструментом тортур. Актори і режисери відпочили, тепер з новими силами вони готові розважати нас протягом рекордного часу. А чи потрібно?