Маттіас Лілієнталь керує театром «Hebbel am Ufer» у Берліні і переконаний: те, що нині пропонують глядачеві на театральних майданчиках, є низькопробним та заяложеним. У його проекті ”Квартири «ікс»” театр відбувається у звичайних домівках людей, часто обшарпаних та занехаяних, бо Лілієнталь обирає для своїх постановок соціально напружені райони, як, приміром, берлінський Нойкельн.

Усе починається поблизу маленької пекарні по вулиці Емзер у Берліні. Слід бути дуже пунктуальним, оскільки саме звідси стартує театральне дійство. По двоє глядачів із проміжком у десять хвилин вирушають у розвідку цього району із спеціальним розпізнавальним браслетом на руці та з описом маршруту.

Перший пункт призначення – квартира, в якій мешкає сім’я N. Акторка люб’язно запрошує до помешкання, проводить до вітальні. Присядьте, будь-ласка, каже вона, наливає чай і починає невимушено розповідати. Про Ліван, про тамтешнє життя, про релігію і роль жінок. Вона показує фотоальбом із пожовтілими знімками процвітаючого Бейруту, по телебаченню миготять картини бейрутських баталій. Сім’я N із Лівану знайшла притулок у берлінському Нойкельні. Глядачам пропонують підсмажене соняшникове насіння – ознака гостинності. Їх можна взяти з собою в дорогу до наступної зупинки цього незвичного театрального дійства. А це всього за кілька вуличок, у підвалі із сильним неприємним запахом. Просто на підлозі лежить протухла рибина. Вона, як і колишні мешканці цього і сусідніх будинків, родом із чеської Богемії. Їхню історію розкажуть німі відеокліпи на двох моніторах.

Одразу стає зрозуміло, що ця прогулянка повністю відкидає усі відомі кліше – про іноземців, про цей район, в який за інших обставин навряд чи хтось побажав би потрапити. І сповнює мешканців цього неблагополучного району гідності, розповідаючи за допомогою мистецтва їхню історію. Про молоду співачку, котра у своїй розпеченій комірці під самим дахом зізнається, що кохає двох чоловіків і не хоче втрачати жодного. Про жінку за п’ятдесят, котра проводить своїх гостей по своїй спартанській однокімнатній квартирі, ніби по замку, і при цьому безперервно тараторить про картини, котрі сама малює, про мерця у квартирі навпроти, про своїх прийомних батьків та про двох дорослих синів, один із яких пише музику.

Далі театральний маршрут веде через стоптані сходові прольоти, попри турагентства, котрі пропонують дешеві польоти до Стамбулу, попри задрипані, але де в чому романтичні готельчики та кнайпи. На тісних вуличках припарковані автомобілі, на яких у дні європейської футбольної першості майорять прапорці різних країн, що говорить про те, скільки іноземних футбольних сердець б’ється в цьому кварталі.

Під час цієї незвичної театральної прогулянки глядачі мають нагоду відчути мелодію Нойкельну. Але вони не почують тут пронизливих звуків насилля чи злиднів. Це будуть інші багатогранні звуки. Вони побачать майстрів життя та виживання, які намагаються створити для себе маленькі острівці щастя.