У Молдавії, лише за офіційними даними, в останні роки було зареєстровано майже 2 тисячі нових жертв торгівлі людьми.

«Я вже чув міркування, що, мовляв, коли їдеш за кордон, то знаєш, на що йдеш. Але як ви гадаєте, чи хтось із тих, хто був за кордоном, мріяв бути зґвалтованим по 70 разів на день? Проданим по долару за хвилину? Змушеним вживати наркотики чи народжувати дитину лише для того, щоб її пізніше продали? Я міг би розповісти вам такі історії, що ви б не повірили, що таке узагалі можливе». Це Віорель Горчаг. Він очолює єдиний у Молдові центр реабілітації жертв торгівлі людьми. Горчаг знає багато історій. Одна з них - про Марію. Її привезли з Кишинева до Москви працювати продавцем на ринку. І коли їй заявили, що вона має працювати на панелі, вона запротестувала:

«Вони мене били і три дні тримали у підвалі, не даючи ні їсти, ні пити, у одній рваній нічній сорочці. Після цього я погодилась. Вони не випускали мене надвір, доки не зійшли гематоми на обличчі. Потім я пішла на вулицю. Коли я не хотіла спати з якимось хлопцем, мене жорстоко били. Так я пропрацювала три місяці».

Марію насправді звати зовсім по-іншому, а її голос змінено. Вона говорить на відеоролику Міжнародної організації міграції - МОМ. Його зняли, коли їй дивом вдалося врятуватися. Горчаг та його колеги оберігають таких, як Марія, від безлічі неприємних запитань. Ми припинили водити у наш дім журналістів, наче до зоопарку, говорить керівник місії МОМ у Кишиневі швейцарець Мартін Віс.

Будинок, у якому з 2007 року розмістився реабілітаційний центр, це розкішна новобудова, що нагадує скоріше дачу заможної родини. Гостроконечний червоний дах різко контрастує з сірими будівлями лікарняного комплексу. Кухня і їдальня розташовані на першому поверсі, кімнати жінок і їхніх дітей на верхніх поверхах. Крім того, є робочий кабінет і медчастина, кімната відпочинку і спортзал: усе оплатила Міжнародна організація міграції.

І реабілітаційний центр, і програма реінтеграції, і численні превентивні заходи - свідчення того, що уряд Республіки Молдова, нарешті, офіційно дбає про проблему торгівлі людьми у власній країні. Хоча, лунає критика, зокрема, з боку американського Держдепартаменту, що частиною проблеми є корумповані урядовці і саме вони стоять на заваді її вирішенню.

«Унаслідок бідності, нестачі перспектив, але й через інші суспільні фактори, як-от дуже поширене насильство у сім’ї, багато жінок наважуються втекти з країни. Їм робляться фальшиві пропозиції роботи. Як це не сумно, переважно друзями або родичами - особами, яким вони довіряють»,- розповідає Ана Равенко, керівниця організації «Ла Страда».

Замість обіцяної роботи по господарству в знайомих у Італії, жінки - у більшості віком від 19 до 29 років - опиняються в нічному клубі у Туреччині, і їх змушують до сексуальної праці. Оскільки мови вони не знають, знайомих не мають, та, до того ж, у них відібрали закордонний паспорт, вони абсолютно безпорадні.

Щоб надати жертвам торгівлі людьми довгострокову перспективу і після повернення врятувати їх від таврування суспільством, реабілітаційний центр у Кишиневі вчить жінок на підприємниць. Їхнім малим підприємствам навіть допомагають фінансово. І доволі успішно. До рук своїх кривдників повторно потрапляють лише 5 відсотків жертв.

База даних щодо торгівлі людьми у Молдові й досі відсутня. Торік було ідентифіковано 2 тисячі жертв. Але реальна кількість їх значно більша. За оцінками, здобиччю работоргівців стали десятки тисяч молдован.