На фестивалі східноєвропейського кіно GoEast, котрий проходив з дев'ятого по 15 квітня у німецькому Вісбадені, демонструвалася лише одна українська стрічка, котра увійшла до позаконкурсної програми - документальний кіноальманах "Ukraine - Voices". Тоді як у фокусі цьогорічної конкурсної програми перебували фільми із Польщі та Словаччини.

Та попри це мова про події в Україні раз-по-раз заходила у Вісбадені. Журналісти, глядачі та колеги ставили багато запитань українським кінематографістам, котрі опинилися на фестивалі в епіцентрі не художніх, а політичних дискусій.

Голоси з України

Стрічка "Ukraine - Voices" - це збірка документальних замальовок, знятих режисерами-початківцями. Це історії людей, розказані від першої особи. Захисник тварин із Асканії-Нової прямує на київський Майдан, тоді як у Києві демонстрантка переконує "беркутівця" в тому, що твердість і стійкість - це внутрішні цінності. Православний священик починає боротися за права сексуальних меншин, тоді як у православному козацькому таборі молодь проходить військову підготовку для захисту батьківщини.

Ці голоси, складені докупи, відображають проблеми сучасної України, котрі і призвели до революції, пояснює ініціатор створення документального альманаху Дмитро Тяжлов. За його словами, ця стрічка стала першим фільмом, так чи інакше пов’язаним із подіями на Майдані.

Фільмував їх і сам Тяжлов - режисер, оператор та член журі конкурсної програми фестивалю GoEast. "Змінюється країна, у котрій я живу, громадянином котрої я є, змінюються правила гри. Як я міг, будучи документалістом, цього не фіксувати?" - вигукує він.

Події у Криму - матеріал для абсурдистського кіно

Якоюсь мірою режисер навіть захоплюється багатством сюжетів, що з'явилося. "Скажімо, хто ж ці "зелені чоловічки" у Криму? Я вважаю, що це чудовий матеріал для абсурдистського кіно. Просто уявіть, як усю цю історію можна образно розповісти: якусь квітучу землю весною заповнюють аноніми у масках із невідомих північних територій…" - фантазує Дмитро Тяжлов.

Звісно, відзначає митець, вплив кіно на аудиторію, тим паче документального, у ситуації, що склалася, обмежений. Тим не менше, у певні моменти його роль може стати ключовою, причому не лише з точки зору історичної фіксації того, що відбувається, додає він. "Часто траплялося, наприклад, що під час дискусій з приводу дуже складних питань прямо у Верховній Раді показували документальні фільми, хроніку якихось подій. Адже одна картина вартує тисячі слів", - переконаний режисер.

Листування із російськими колегами

Окрім художньої діяльності українські митці розгорнули й громадянську активність. Кінокритик, програмний директор Одеського міжнародного кінофестивалю Алік Шпилюк підписав листа української Спілки кінематографістів до російських колег із закликом пояснити, що в Україні усе не так, як це малює пропаганда в Росії. "Ми зробили це, тому що якщо ти не перебуваєш в Україні, то у тебе немає відчуття війни, котра, здається, прийде вже завтра", - пригадує він.

У відповідь спершу прийшов лист зі словами підтримки, підписаний серед інших Лією Ахеджаковою та Борисом Хлебніковим. Після нього - послання із російської спілки кінематографістів, куди більш стримане за тоном. Урешті-решт, листування завершилося відкритим листом, ініційованим міністерством культури Росії на підтримку політики Путіна стосовно України, під яким нині підписалися уже більше 500 осіб.

"Битва за Севастополь"

Та попри політичні суперечки діячі кіно різних країн завжди могли порозумітися, відзначає кінокритик. І цього разу, переконаний він, пристрасті з часом уляжуться. "Я думаю, що при будь-якому конфлікті завжди є якась частина інтелігенції, яка втрачає відчуття реальності. Це було і у фашистській Німеччині, величезна кількість тих-таки кінематографістів працювала для Третього рейху", - порівнює Шпилюк. На його думку, коли все заспокоїться, затихнуть і ці "суперпатріотичні почуття".

До речі, робота над спільними українсько-російськими проектами, розпочатими раніше, нині продовжується. Наприклад, над стрічкою із робочою назвою "Битва за Севастополь", яка нині звучить символічно. "Навколо цього проекту підняли великий шум. Природно, дехто каже, що ми фінансуємо агітку", - розповідає Алік Шпилюк.

Однак зйомки фільму про долю відомої української снайперки Людмили Павличенко не зупинені. "Потрібні сцени встигли зняти у Криму ще до початку усіх подій, нині знімають у Києві - у павільйонах та на натурі. І я точно знаю, що Держкіно України не припиняє фінансування цього фільму", - підкреслив кінокритик.