1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

"Ми трохи варвари з чорним почуттям гумору"

Інтерв'ю провів Стас Соколов19 травня 2016 р.

Українська режисерка Марися Нікітюк отримала на фестивалі в Каннах премію за кращий сценарій у рамках польської творчої майстерні. У бесіді з DW вона розповіла про сучасне кіно та особливості вітчизняного мистецтва.

Нікітюк отримує нагороду у Каннах
Нікітюк отримує нагороду у КаннахФото: privat

Українська режисерка, сценаристка та письменниця Марися Нікітюк є цьогорічною лауреаткою премії ScripTeast імені Кшиштофа Кесльовського за кращий сценарій зі Центрально-Східної Європи. Таким чином було відзначено її кіносценарій "Коли падають дерева". Ця нагорода традиційно вручається під час Каннського кінофестивалю. ScripTeast- польська лабораторія з написання сценаріїв. Цього разу в програмі взяли участь 11 проектів. Окрім призу, Нікітюк отримала 10 тисяч євро на зйомки фільму. Очікується, що вже найближчим часом буде розпочато роботу над стрічкою.

"Коли падають дерева" - драма з елементами магічного реалізму. У сценарії йдеться про п'ятирічну дівчину Вітку. Вона проводить літо в бабусі в селі, де спостерігає трагічне кохання між її двоюрідною сестрою-підлітком Ларисою та молодим злочинцем Шрамом.

DW: Пані Нікітюк, з чого починалися "Коли падають дерева"?

Починалися вони ще до революції. Ми потрапили на фестиваль Black Nights у Таллінні, це відбіркова програма - і там все пройшло успішно, було багато зацікавлених людей. Але я повернулася 29 листопада (2014 року. - Ред.). Почалися всі жорсткі події, і, звісно, до фільму повернулися після того, як все утряслося. В основі лежить частина атмосфери мого дитинства, ті історії, що я пам'ятаю. Певний час я була лише сценаристом, проте зрозуміла, що не зможу нікому його віддати - і звідси зародилися всі мої ідеї стати режисером.

Ці образи, родом з дитинства - чи це спроба переосмислити уже пострадянську Україну?

Так, головна героїня, історія, яка відбувається з героями-підлітками, історія циган, які залишають місто, поминки на сорок днів - тут багато наших традицій, які насправді не тільки християнські, через них проглядає дика вітальність, спрага життя і неможливість отримати те, чого хочеться. Це певна пострадянська реальність, по суті наші дні, на периферії під Харковом. Вона близько зрозуміла болгарам, полякам, усьому пострадянському блоку - вона зчитується на рівні шкіри, без додаткових пояснень. Історія трьох поколінь, які йдуть протореним, неприроднім шляхом на догоду соціуму, сусідами, усім, крім себе.

Авторка написала сценарій і зрозуміла, що зняти кіно за ним хоче самаФото: privat

Наскільки український глядач готовий критично сприймати розповіді про пострадянську реальність - у сценарії є і насильство, й кримінал, і сімейні сцени, і ґвалтування, і смерть?

Мені хочеться робити фільм не в жорсткій стилістиці соціальної драми, а навпаки - візуально дуже красивим, там є, де естетично розвернутися: болота, коні, сни. Сподіваюся, поєднання красивого і потворного, яке завершується оптимістичним ствердженням, буде позитивно сприйнято аудиторією. Це буде цікаво - фільм про нас, про наші реалії, наше ставлення до цього.

Реально в українських умовах орієнтуватися на створення продукту для широкого загалу?

Український кінематограф - дуже непевний об'єкт для маркетингової стратегії. На даний момент стратегія європейського малобюджетного кінематографу - знявши кіно, отримати важливі "плюсики", нагороди на стадії до зйомок. Коли кіно вже буде презентоване - певне коло професіоналів на нього вже чекатиме. Після зйомок у фільма є рік-півтора, коли він може потрапити на престижні фестивалі - Канни, Берлін, Венеція, Одеса. Потрапити хоча б до їхніх програми - це вже успіх. Потім уже прем'єра у кінотеатрах - в Україні, якщо кіно мало успіх на фестивалях, є шанс, що його візьмуть для показу й інші країни. Звісно, це суперплан для будь-якого авторського кіно, арт-хаусу, яке претендує на якість і має певні амбіції.

Де українському режисерові, сценаристові, які прагнуть зняти якісне кіно, шукати гроші на його виробництво?

У першу чергу, це український національний фонд, Держкіно - ресурс платників податків. Від держави на повнометражний фільм можна отримати 50 відсотків, але це мало. З одного боку, це проблема - про нас мало хто знає, йти на спільне виробництво, копродукцію, бояться. На фестивалях завдяки успіхам (режисера стрічки "Плем'я" - Ред.) Мирослава Слабошпицького, низки короткометражок на Україну уже звернули увагу. Копродюсерам поки не зрозумілий механізм, як і де можна витрачати кошти в Україні. З іншого боку - ці 50 відсотків змушують створювати широкі історії, які будуть цікаві не тільки нам. Це змушує продюсерів, режисерів бути відкритими, шукати можливостей спільного виробництва з найближчими партнерами. Поглиблювати зв'язки з поляками, болгарами, чехами. Ви здивуєтесь, як багато поляків зараз шукають українських копродюсерів. У них історії, які так чи інакше пов'язані з Україною. І починається діалог, пошук партнерів. Це важко, але це можливо.

Нікітюк (п) часто обмінюється ідеями з колегамиФото: privat

Що вирізняє українські культурні та митецькі проекти на тлі європейських?

Мені здається, ми якісь більш дикі, нас дуже багато речей не шокує. Ми такі трошки варвари з чорним почуттям гумору. Ми і правда інакші, це може виглядати як lack of culture, брак культурної освіченості - і ми можемо використовувати це на свою користь. Ми відкриті, у нас часто скажен ідеї. Як мені на ScriptTeast сказали про мій сценарій: у вас все неправильно, не за законами драматургії, але воно працює.

Чи може ця "дикість" сприяти культурній експансії України у світі?

Звісно. Румунська "нова хвиля" (мінімалістичне, реалістичне кіно в Румунії. - Ред.) була про страшні, жорстокі речі, реальність просто ґвалтувала мозок, але це зробило імідж Румунії. Пасторальні історії навіть нам не будуть цікаві. Так чи інакше у нас не все гаразд, і митець - хороша лінза, яка може щось зробити темнішим чи яскравішим. Загалом у першій хвилі, думаю, будуть тривожні фільми. Світові цікава класна історія, класно знята - треба знайти своє, українське обличчя. Впродовж певного часу ми це зрозуміємо - треба прорватися кудись, а потім "обмацати себе".

Чи має українське кіно окрім естетичної нести ще й етичну, виховну функцію?

Мені б хотілося, щоб люди дбали про щось важливе, щось внутрішнє, а не намагались підігнати себе під якісь соціальні шаблони. У нас це ще дуже відчутно. У нас засудження - це ціль існування великих пластів населення. Тому й популярні телевізор, політичні ток-шоу - люди звикли жити чужим життям. У них не виходить своє, вони кидають спроби - йде великий національний "облом", постійне вигадування якогось світу. Але ж навколо є велика країна й багато розумних людей. Ми маємо ресурс, щоб робити красиво й класно вже тут, не чекати якоїсь Європи, що "хоч діти поживуть". Через мою героїню я хотіла показати, як іти за своїми мріями, незважаючи ні на що. Сподіваюся, основна маса підтягнеться - і все буде супергуд.

Пропустити розділ Більше за темою
Пропустити розділ Топтема

Топтема

Пропустити розділ Більше публікацій DW

Більше публікацій DW