38-річна українка Оксана Линів здобула освіту диригента в рідному Львові та Дрездені. Сьогодні вона працює в одному з кращих оперних театрів Європи - Баварській державній опері.

DW: Оксано, зізнайтеся: чи справді чоловіки і жінки диригують по-різному?

Оксана Линів: У світі взагалі немає двох однакових диригентів, як немає і двох однакових людей. Техніка диригування безпосередньо пов'язана з темпераментом, з тілом, статурою. І, звичайно, жінки відрізняються від чоловіків: це й інший світогляд, інші фізичні дані.

І все ж таки це не дає відповіді на питання, чому жінок-диригентів так мало: "жіноча квота" становить в цій професії близько 5 відсотків...

Це пов'язано з відсутністю традиції. Навіть якщо є талановиті жінки, вони не завжди готові вступити на цей непростий шлях. Крім хисту тут потрібен ще і дуже міцний характер.

З якими труднощами вам особисто довелося зіткнутися?

Багатьом в моєму оточенні спочатку здавалося, що я придумала щось дивне. Я і сама думала, що на диригентський факультет беруть тільки чоловіків - як в армію. Відсутні зразки для наслідування: всі диригенти - чоловіки, всі професори - чоловіки. Деякі з них скептично ставляться до бажання жінки стати диригентокою. Якщо у початківця чоловіка-диригента щось не виходить, йому кажуть: "Спробуй ще раз". Якщо у тебе щось не виходить, лунає: "Ах, це ж жінка". Буває прикро. Це такі ревнощі чоловічого світу, який не хоче відкривати тобі двері.

Крім того, в Україні просто немає цього відкритого ринку музичних вакансій, як у Німеччині, і відразу після навчання у тебе немає жодних шансів вступити в професійне життя і заявити про себе. Пам'ятаю, коли я диригувала на своєму випускному іспиті, я навіть заплакала від думки, коли ж мені знову буде судиться стати перед оркестром? Коли я дізналася про диригентській конкурс імені Ґустава Малера в Бамберзі, я вирішила, що це мій шанс. Коли прийшло запрошення на конкурс, у мене мало не вистрибнуло серце із грудей.

Після призу на цьому конкурсі ваша кар'єра почала розвиватися і в Німеччині, і в Україні. Ви чотири роки працювали в Одеському оперному театрі. Як ви потрапили з Одеси до Мюнхена?

На один мій спектакль випадково прийшов, перебуваючи в Одесі, Ілля Коновалов, концертмейстер Ізраїльського філармонічного оркестру. Йому сподобалося, що я роблю. Завдяки його рекомендації диск з моїми записами подивився Кирило Петренко, який якраз готувався очолити Баварську оперу. Кирило запросив мене стати його асистенткою. Працювати з таким музикантом, як він, в одній з кращих опер світу - безцінний для мене досвід.

Повертаючись до "гендерної" теми, в останні роки з'явилася ціла плеяда яскравих молодих диригенток - справжніх левиць: Алондра де ла Парра, Ану Талі, Карен Камензек, ви... Чому саме зараз жінки "пішли штурмом" на цей бастіон?

Мені здається, соціальна ситуація в цілому змінюється: суспільство стає більш відкритим, демократичним, глобальним. Змінюється і ситуація в оркестрах: якщо раніше вважалося, що диригентом може бути тільки сивочолий метр за шістдесят, то в останнє десятиліття з'явилося багато цікавих і зовсім молодих людей, які принесли за пульт нові ідеї, енергійний темперамент. Вони принципово відрізняються від того, до чого ми звикли в минулих поколіннях. Усі ці тенденції призвели до того, що відкривається дорога і для жінок.

Деякі з ваших колег - та ж Алондра де ла Парра -особливо наголошують на своїй жіночності та артистизмі. Навіть не знаєш, що треба робити: дивитися або слухати...

Я представляю іншу позицію. Я хочу, щоб мене оцінювали не за тим, як я виглядаю, а за якістю моєї роботи. Класична музика для мене - дуже серйозне мистецтво. Я навіть боюся, що можу комусь здатися занадто жіночною або кокетливою. Через це у мене іноді такий суворий вигляд.

Україна пережила за останні роки чимало драматичних подій, зокрема, відразу після вашого від'їзду з Одеси в місті сталася страшна трагедія 2 травня 2014 року...

Найжахливішим моментом було, коли в березні 2014 року, напередодні Великодня, раптом пройшла новина, що Росія мало не оголошує війну Україні. Здавалося, що це якийсь страшний сон, це не може бути правдою. Розуміти, що мої друзі і колеги, мій оперний театр можуть опинитися за межею небезпеки, а я тут - в цьому чудовому, безпечному, наповненому культурою і гуманними цінностями світі - було жахливо.

Сам контраст: тут - щасливі люди, музика, необмежені можливості реалізовувати творчі ідеї, там - якесь середньовіччя, політичне свавілля, коли людське життя знову не варто нічого, а все вирішує не закон, а груба сила! А ще ми одночасно працювали над постановкою "Солдатами" Бернда Алоїза Ціммермана, в якій теж йдеться про війну, про насильство. І ось після восьми годин репетицій приходиш додому, вмикаєш інтернет, а там ті ж новини. Хотілося, щоб це все закінчилося, як страшний сон. Але звичайно, ми всі несемо відповідальність за те, що відбувається.

Ви продовжуєте виступати в Україні і намагаєтеся грати українську музику в Німеччині. Це місія?

У Євангелії є притча про таланти: їх, як відомо, не можна заривати, вони повинні служити. Талант - це те, що людині не належить. Якщо він у тебе є, ти повинен його розвинути і повернути іншим. Адже талант - теж генетика, те, що мені дала моя країна, моя земля...

Тому я завжди намагаюся розповідати про традиції, про цікавих композиторів, просто про мою країну. Важливо, щоб Україна асоціювалася не тільки з негативною інформацією про корупцію і конфлікти.

Чи вболівали за Джамалу не "Євробаченні"?

Вболівала, хоч і не голосувала: у мене якраз було своє турне. Було дуже приємно, що багато німецьких колег мені відразу надіслали повідомлення, що вони теж переживали за Україну. Це була не просто пісня. Це було геніально зроблено: Джамала не тільки вразила своїм голосом, вокалом, вона відкрила за ці кілька хвилин драматичні сторінки історії України. Усе це відразу пов'язали з подіями останніх років і вирішили її підтримати - і підтримати Україну.