Для Мирослави війна означає порожнечу за дверима її будинку: "Усі мої друзі поїхали. Місто стало безлюдним. Все, що раніше шуміло та жило своїм життям, тепер стало пустим", - тихим голосом говорить вона на камеру. Її мати Ганна сидить поряд та слухає слова дочки.

Коли у 2014 році розпочалися сутички між бойовиками та українською армією, мати, яка одна виховує чотирьох дітей, вирішила залишитися у Красногорівці у 40 кілометрах на захід від Донецька.

"Я позбавила їх шансу на спокійне життя"

"Я позбавила їх шансу на спокійне життя", - розповідає Ганна, коли сама сідає перед камерою. Її обличчя освітлює проміння софіту, а позаду неї завішена чорним стіна. "Але ми не могли піти. Я ніколи не зможу жити десь в іншому місці, знаючи, що тут мої батьки, що тут моя сестра. Хтось має залишитися, аби знову відбудувати місто", - каже жінка.

Про те, як сім'ї доводиться виживати, оповідає дебютний повнометражний документальний фільм "Земля блакитна, ніби апельсин" української режисерки Ірини Цілик. Його європейська прем'єра відбулася на 70-му міжнародному кінофестивалі Берлінале у столиці Німеччини в рамках програми Generation 14 plus. Нещодавно на міжнародному фестивалі незалежного кіно "Санденс" в американському Парк-Сіті стрічка була відзначена нагородою за кращу режисуру. Початок блискучий - адже це перша повнометражна стрічка Ірини Цілик.

"Земля блакитна, ніби апельсин": фільм у фільмі

"Світло, камера, почали!" - оголошує дитячий голос. Частково зйомки для документального фільму "Земля блакитна, ніби апельсин" проводилися не самою постановницею та її командою, а дійовими особами цієї картини - членами сім'ї Ганни. Вони самі знімали кіно про себе - документували своє життя в зоні бойових дій на Донбасі.

Взагалі-то, спершу Ірина Цілик планувала зняти документальний фільм про освітній кінотабір "Жовтий автобус", де кінематографісти, у тому числі й Цілик, проводять кіносемінар для школярів з прифронтових територій на Сході України. Цей проєкт розроблений для того, щоб забезпечити умови інтелектуального і творчого розвитку дітей.

Плани Цілик змінилися після того, як кінотабір відвідали Мирослава Трофимчук та її сестра Анастасія. Саме вони запросили молоду кінематографістку та її команду в їхнє рідне місто. "Ми одразу закохалися у цей маленький світ і вирішили зняти портрет їхньої родини. Нам здалося, що це буде більш глибоко і особисто, ніж знімати фільм про проєкт", - розповіла Ірина в інтерв'ю DW .

Сестри ж були настільки мотивовані після відвідування кінотабору "Жовтий автобус", що взялися знімати свій власний фільм про життя їхньої родини. Ірина Цілик більше року супроводжувала Трофимчук впродовж їх знімальних робіт: Мирослава знімала, Настя керувала зйомками, мама Ганна монтувала контент, а молодшим братам Владиславу і Станіславу дозволялось перед окремими сценами клацати хлопавкою.

Жарти і сміх на тлі вибухів

Своєю чергою, Ірина Цілик та оператор В'ячеслав Цвєтков зняли свої кадри - і по ним повсякденне життя родини Трофимчук сірим зовсім не назвеш. Під Новий рік сім'я прикрашає гірляндами ялинку - під жарти і веселий сміх. Потім всі разом вечеряють і п'ють чай, після чого дружно грають музику: один - на саксофоні, інші - на акордеоні, фортепіано, гітарі. Такий собі сімейний оркестр. За словами Ірини Цілик, Ганна щодня бореться за те, щоб життя її дітей, по можливості, залишалася "нормальним".

Десь вдалині лунають вибухи, а мама і діти навіть не реагують: лежать разом перед телевізором і дивляться якийсь чорно-білий фільм. Навіть маленькі діти давно навчилися визначати, коли справді наближається небезпека, а коли на стрілянину і вибухи можна не звертати уваги. Як каже Ірина Цілик, для людини, яка вперше опинилася у таких умовах, подібна картина виглядає сюрреалістично. Однак поживши в прифронтовій смузі, до цього звикаєш.

Нормальне цивільне життя - і війна. Любов до близьких, віра в щасливе майбутнє - і руйнування. Саме на таких протиставленнях побудована робота Ірини Цілик. Коли Мирослава закінчує школу (після чого починає вивчати операторське мистецтво), вона фотографується з атестатом зрілості в руках перед розбомбленою будівлею школи. Поруч - мальовниче макове поле. Так і хочеться кинутися в це море червоних квітів, які м'яко колихає вітер. Але підходити до нього не можна: воно повністю заміноване.

Реалії війни - і мирні картини, деякі з яких нагадують натюрморти і випромінюють неповторне світло ... Те, як Ірина Цілик зняла цей фільм, видає в ній не тільки кінематографіста, але також поета і письменника. Вона, дійсно, пише вірші і прозу і вже зробила собі завдяки своїм творам ім'я - зокрема, і за межами України.

Фільм, який лікує душу

За словами 16-річної Насті, яка в майбутньому, як і її 18-річна сестра Мирослава, хоче працювати в кіно, зйомки допомогли всій родині відволіктися від війни і розслабитися. І потім, коли озвучувати свої проблеми, вони ніби відходять на задній план, та й заняття кінематографом, завдяки проведенню зйомок, стали по-справжньому улюбленою справою, всім членам цієї сім'ї допомогло лікувати душі, розповідає дівчинка. "Якби не музика і кінематограф, я навіть не знаю, як би ми жили з усім тим, що там відбувається. Адже це дійсно важко і страшно", - розповідає Настя.

Як зізнається Ірина Цілик, так чи інакше стикатися з війною в останні шість років їй доводиться постійно - як через творчість, так і в житті. Її чоловікові, письменнику Артему Чеху, довелося з квітня 2015 року по липень 2016 року служити в українській армії на Донбасі. За словами кінематографістки, це був незабутній досвід для її родини, для їх сина. Бути жінкою, яка чекає, коли чоловік повернеться з війни, - це накладає на життя особливий відбиток, зізнається Ірина.

Фільм "Земля блакитна, ніби апельсин" показує, що означає виживати пересічним людям в умовах війни. І в той же час він демонструє невтомну спрагу життя, яка стає маяком, що вказує в жорстокому світі вірний шлях.