Насправді ж дивні речі почали відбуватися вже на самій церемонії вручення омріяної “Золотої пальмової гілки”. Схоже до тих олімпіад, де для перших чемпіонів із незалежної України не могли знайти ані прапора, ані запису національного гимну, в залі не виявилось українського перекладача. Відповідати російською Стрембіцький категорично відмовився. “Я українець”, - скромно, але з притиском ще раз нагадав новоспечений переможець. Згодом, на прес-конференції, на заклик до представників українських мас-медіа в залі піднялася одна-єдина рука... Звістка про несподіваний успіх молодого українського режисера в Каннах губилася серед потужного інформаційного потоку з “Євробачення”, що саме відбувалося в Києві. Та чи сподівався на перемогу й сам режисер? Відповідає Ігор Стрембіцький:

“Я якось і не задавав собі цього питання. Набагато важливішим для мене було, як сприйме цей фільм аудиторія, що скажуть конкурсанти, котрі були зі мною. Мене це цікавило, ми багато спілкувалися. Для мене найбільший приз – щоб цей фільм подивилося якомога більше людей”.

“Подорожні” з бюджетом у 15 тис.грн.,– дипломна робота, над якою автори працювали упродовж трьох років в будинку ветеранів кіно та в психоневрологічному диспансері, що у Пущі-Водиці під Києвом, - залишили далеко позаду великобюджетних конкурсантів із Франціії, Великобританії, США в програмі Канського фестивалю. До речі, на престижних кінофорумах режисер та його сценарист і дружина Наталка Конончук не вперше: два роки поспіль вони брали участь у “Кампусі талантів” на “Берлінале” в Німеччині. Пригадує Наталка Конончук:

Цього року на “Берлінале” ми дивилися на одну із рубрик на сайті, де пишуть про подальші успіхи учасників. От, наприклад, торішній учасник “Берлінале” був номінований на “Оскар”. Ми ще подивилися і подумали – як класно, це мабуть щось таке захмарне, нам взагалі нічого такого “не світить”. І якось так вийшло, що ми також побували на “Берлінале”, а потім на іншому фестивалі, не менш престижному, і отримали приз. Хочу написати лист на “Кампус”, подякувати за те, що вони нас запросили, за те, що ми там побували і поділитися нашими успіхами... Так збіглося, що ми власне цього року на “Кампусі” думали про те, а куди ж далі? А ще, якщо порівнювати Берлін і Канни: в Берліні – зимовий фестиваль, в цьому його шарм, він такий строгіший, а Канни – це тепло, море".

До слова, зараз подружжя також задіяне в проекті “Жести примирення”, ініційованому німецьким фондом “Пам’ять, відповідальність і майбутнє”. Робоча назва їх майбутньої стрічки – “Урок німецької”. Який урок винесе з каннської перемоги український кінематограф, здатний наразі продукувати не більше п’яти стрічок на рік – Наталці відповісти важче:

“Я сподіваюся, що наша перемога дасть зайвий привід в Україні для преси, для держави, для різних структур, які можуть якось вплинути на ситуацію, просто говорити про це, піднімати цю проблему. Наша нагорода, наша участь у Каннах – це підтвердження і нагадування про те, що в Україні є люди, які хочуть знімати кіно, які можуть знімати кіно, раз їх нагороджують. І що варто, мабуть, їм допомогти на державному рівні”.

Одразу після перемоги Ігоря Стрембіцького особисто привітали Президент України Віктор Ющенко, міністр культури й туризиму Оксана Білозір, інші офіційні особи. Натомість, кошти для участі в конкурсі подружжю доводилось свого часу шукати приватним чином. Врешті-решт, допоміг один із телеканалів. Тому, як слушно зауважує відомий український актор та режисер, а водночас – народний депутат України Іван Гаврилюк:

“Це перемога прекрасна, приємна, але це і гірка перемога. Гірка тому, що, як повелося з віків на Україні – ти міг мати перемоги, міжнародні нагороди, але ніколи тебе не проводжали достойно на ці фестивалі – як людину, яка чогось вартує, як митця, а тим паче ніколи не зустрічали тебе з перемогою... Цей хлопець дістав “Золоту пальмову гілку”, це дуже висока нагорода. А як цього хлопця зустріли? Його ніхто не зустрів. Він привіз цю золоту пальмову гілку, загорнену в газету, і в аеропорту Бориспіль – який жахливий парадокс! – якраз вилітали після “Євробачення” всі “зірки” естради, їх відпроваджували, шампанське лилося рікою. А другим коридором їм назустріч ішов зі своєю дружиною хлопець у костюмі, купленому на позичені гроші. І ніхто їх не зустрічав...”

Першим місцем, де новоспечений каннський лауреат продемонстрував свій фільм-переможець, стало його рідне село Парище на Івано-Франківщині. Тут Ігоря зустріли як справжнього героя. Згодом відбулися покази в Києві та Львові. Ігор Стрембіцький на короткий час став доволі популярною постаттю, однак ілюзій стосовно майбутнього не будує:

“На жаль, я не можу назвати себе “новим українським кіном” чи, тим паче, новою українською хвилею, тому що одна крапля не може зватися хвилею. Десять хвилин чи триста метрів плівки нічого не міняють: ситуація може змінитися тільки зсередини. Розумію, що перспектив на майбутнє теж немає. Я без рожевих окулярів дивлюся у це “майбутнє з перспективами”.

Лідія Мельник