Антон Наумлюк, позаштатний кореспондент Радіо Свобода, впродовж останнього року займається висвітленням політичних процесів проти українців у Росії. Його фотовиставка, яка відкрилася 14 червня в Києві, має назву “Суд абсурду” та містить фотографії із засідань російських судів. Часто ці фото ставали чи не єдиним джерелом інформації про обвинувачуваних для їхніх родичів.

Deutsche Welle: Пане Наумлюк, чому Ви вирішили зробити цю фотовиставку?

Антон Наумлюк: Я довго не погоджувався на проведення цієї виставки, адже я не є професійним фотографом. Проте ідея, яка виникла в Марії Томак із правозахисної ініціативи Let My People Go, мене переконала, що цей захід може бути корисним. Перш за все, це нагадати ще раз про в'язнів, які досі утримуються в Росії. У результаті я побачив скільки журналістів відвідало виставку, скільки розголосу та матеріалів було зроблено, тому вважаю, що цю мету ми виконали. Ще одним завданням для нас було порушити питання - коли повернуться інші в'язні та що для цього робить влада?

Скільки процесів проти українців Ви висвітлювали? Який з них був найважчим?

Чотири процеса - це ті, що я безпосередньо висвітлював. Спочатку був суд над Олегом Сенцовим та Олександром Кольченком, згодом почався процес над Надією Савченко, паралельно розпочався процес над Сергієм Литвиновим, і трохи згодом - процес над Станіславом Клихом та Миколою Карпюком у Грозному. За різними критеріями - фізичними або моральними - можна визначати, де було найтяжче працювати. Фізично, звісно, це процес Савченко, який тривав 6 місяців, де не було майже умов цивілізації, а усі готелі та квартири були зайняті співробітниками ФСБ. Часто я залишався єдиним журналістом під час судових засідань.

Найскладніше психологічно було, однозначно, на процесі над Карпюком та Клихом у Чечні. Дві різні за темпераментом людини в одній клітці, один з яких фактично збожеволів від тортур. І ти це бачиш та розумієш на засіданні. Другий дуже сильний духом чоловік, фанатично відданий Україні. Я ніколи раніше не бачив людини, яка б з таким достоїнством отримувала вирок більше 20 років суворого ув'язнення. Додатковий тиск - це підірване психічне здоров'я Клиха, який весь час б'ється в нападах або говорить абсолютно незв'язні речі... А також мати Клиха, яка дуже емоційно реагувала на все та постійно плакала. Тільки від одного розуміння цього вже було дуже важко.

У день відкриття Вашої виставки було звільнено двох в'язнів Афанасьєва та Солошенка. Це дуже символичний збіг. Як Ви загалом оцінюєте процеси обміну та їхню перспективу?

Я думаю, що Росія зараз, якщо не позбувається цього навантаження у вигляді політичних в'язнів, то викорустовує це як спробу нормалізації відносин, зниження тиску на себе та натякає, що з нею можна вести переговори. Адже всі її попередні кроки вказували на протилежне. Зрозуміло, що паралельно вирішується ще декілька питань. Я думаю, що до російських парламентських виборів мають повернутися до України і Кольченко, і Сенцов. Із Карпюком і Клихом ситуація трохи складніша, адже в них ще не пройшла апеляція. Проте, будь-яке політичне рішення може відбутися будь-коли.

Хто зі звільнених чи родичів ув'язнених вже відвідав Вашу виставку?

Майже всі, хто зараз є в Україні та Києві з родичів ув'язених були на відкритті виставки. Це була дружина Карпюка, сестра та мати Надії Савченко, батьки Виговського, сестра Олега Сенцова. Згодом вже на виставку прийшли Геннадій Афанасьєв із мамою та бабусею, приїхала мама Клиха, заходила сама Надія Савченко. Власне, там вони всі й зустрілися. Це такий сумний клуб за інтересами, де всі між собою спілкуються, дзвонять одне одному.

Ви російський журналіст, який висвітлює політичні процеси проти українців у Росії під час агресії. Чи відчуваєте Ви на собі тиск через це? Адже проведення подібної виставки у Києві теж має певний політичний контекст...

Якби я міг провести виставку в Москві, я б її там зробив. Насправді, мені вже важко ідентифікувати себе як російського журналіста. Це не лише через мою чітку позицію стосовно подій в Україні та Криму. Я зрозумів, що для мене нема жодного значення, якої національності людина. Найголовніше - це питання правди та справедливості. Щодо небезпеки - звісно, це має місце. Будь-яка правозахисна або журналістська діяльність вона відслідковується, і я в цьому питанні не параноїк. Тому я чітко усвідомлюю усі ризики, пов'язані з моєю роботою.

Чи думали Ви про написання книги за мотивами політичних процесів, які висвітлювали?

Якщо й наважуся, щось подібне зробити, то це швидше буде щось дуже особисте. Особисте, що залишилося за кадром, за кулісами цих процесів. Було багато всього неоднозначного, особливо, від тих людей, які зараз для широкого загалу є героями. Або вчинки та допомога людей, які залишилися безіменними. Наприклад, людяне ставлення конвойної служби або передача продуктів та листів від місцевих активістів. Це дрібниці, але вони доповнюють картину.