Останні чотири роки свого життя родина Світлани Хіміонової провела фактично в дорозі. Сім'я мешкала в Донецьку, де Світлана працювала медсестрою, але коли почався військовий конфлікт на сході України і стріляли вже поруч з її домівкою, родина вирішила звідти виїхати. У той час чоловік Світлани, який має ІІІ групу інвалідності, перебував на лікуванні у Польщі, тому спершу разом з донькою та повнолітнім сином вона поїхала до нього. Там же і попросила про притулок. Однак Польща відмовила в наданні статусу біженців родині, пославшись на те, що військовий конфлікт в Україні відбувається лише на сході, а в іншій частині країни - мешкати безпечно.

Оскільки чоловік мав важку хворобу, родина вирішила випробувати долю в Німеччині. Потягом дістались Нюрнберга, що у Баварії, де також попросили про притулок. За час розгляду клопотання Світлана вступила до школи з догляду за людьми похилого віку в Нюрнберзі і там же одночасно працювала. Однак у наданні статусу біженців родині відмовили. За порадою адвоката, Світлана повторно подала документи у відомство у справах іноземців - тепер вже на отримання дозволу завершити навчання і працювати у ФРН. Така можливість законами Німеччини передбачана. На той час Світлана уже мала за плечима два роки навчання, попереду був останній рік. Однак зранку 18 липня все змінилось.

DW: Світлано, як саме відбувалась депортація?

Світлана Хіміонова: До нас - у гуртожиток в Нюрнберзі, де ми жили, - приїхали о п'ятій ранку поліцейські  - троє чоловіків і одна жінка. Вони сказали, що ми повинні зібрати речі, оскільки ухвалено рішення про нашу депортацію. Я попросила надати письмовий документ, що підтверджує таке рішення. На це поліцейський відповів, що є усне рішення судді, і вони не встигли підготувати письмовий варіант. Поліцейський надав мені рішення від 27 вересня 2017 року, яким мені відмовлено у наданні притулку. І сказав, що там же написано, що протягом 30-ти днів, якщо ми не залишимо територію Німеччини, нас можуть депортувати. І ось вони приїхали виконувати це рішення.

Як ви відреагували на це?

Я показала свій робочий контракт та контракт зі школою. У нас був на руках дозвіл на проживання в Німеччині до 25 вересня. Нам цей дозвіл продовжували кожні три місяці з 2017 року. Окрім того, у мого чоловіка інвалідність і ми очікували на обстеження. Але поліцейські пояснили, що лише виконавці і не знають подробиць справи. У них був лише наказ доставити нас до аеропорту Мюнхена, де нас нібито мав зустріти представник відомства у справах іноземців, з яким ми могли б переговорити. Нас посадили у мікроавтобус з ґратами і дорогою до нас підсадили ще кількох депортованих. Серед них була і жінка з Луганська. В аеропорту нас доставили до терміналу, який, скоріш за все ,призначався саме для депортованих. Там сиділи і чекали всі ті, кого видворяли. Нас ретельно перевірили, аж до ротової порожнини, трусів і бюстгальтера -  я не думаю, що всіх звичайних пасажирів так перевіряють. Потім дали на руки сто євро на дорогу.

Вам дали подзвонити адвокатові?

Так. Тут ніяких претензій нема. Все було враховано і дотримано. Я поспілкувалась з адвокатом ще на шляху до Мюнхена, і він поквапився подати скаргу до суду щодо незаконного видворення нашої родини. Річ у тому, що представник відомства у справах іноземців в аеропорту Мюнхена пояснив мені, що якщо адвокат встигне подати таку скаргу, то нас знімуть з літака  і не депортують до остаточного рішення суду.

Тобто адвокат не встиг?

Навпаки! Він подав скаргу о 9:37, а наш літак вилетів після десятої години ранку. Нас не мали депортувати. У нас всі документи були на руках. Але, повторюсь, співробітники поліції, які нас супроводжували, були дуже чемні. Нас погодували в літаку і дали попити. Коли ми прилетіли до Києва, нас коротко допитали українські прикордонники і відпустили.

Що трапилось потім?

Спершу ми зупинились на ніч на Київському вокзалі. Потім переїхали до Центру соціальної та психологічної допомоги від Київської міської ради і мешкали там. 28 липня наш адвокат Ульріх Шенвайс (Ulrich Schönweiß) подзвонив мені і сказав, що має радісну новину - адміністративний суд федеральної землі Баварія постановив, що мій чоловік, я і наша донька можемо повернутись до Німеччини. Щоправда, поки без сина, адже він повнолітній і його справа розглядається окремо. Суд постановив, що орган, який видворив нас, має до 2 серпня вжити всіх заходів, щоб повернути нас до Німеччині. Але це неможливо, бо у мене прострочений закордонний паспорт. А оскільки я прописана в Донецьку, для отримання нового паспорта в Києві може піти кілька місяців.

З вами зв'язувалась німецька сторона?

Якщо ви маєте на увазі представників влади, то ні. В німецьке посольство я теж не можу потрапити, оскільки для цього потрібно зареєструватись на сайті посольства з закордонним паспортом. Сам адвокат мені каже, що це унікальний випадок в його кар'єрі, він сам не знає механізму повернення після депортації.

Але з моєї школи в Нмеччині, де я навчаюсь, і з місця роботи мені пишуть і дуже підтримують. У школі навіть зібрали кошти і відправили мені, щоб я могла повернутись до Німеччині. Мене підтримує і пастор Куно Гаук (Kuno Hauck) при євангелічній громаді, у якого ми жили з родиною три місяці. Він навіть написав через нас листа міністру внутрішніх справ Німеччини. Але насправді, незважаючи на все, я дуже вдячна Німеччині. За підтримку, допомогу і можливість безкоштовно навчатись. Навіть через депортацію, я не тримаю зла на відомство, яке це зробило. Мені головне - нарешті повернутись і мати змогу вчитись і працювати.