Ватиканській фільмотеці, яка є своєрідним Ноєвим ковчегом світового кінематографу, 16 листопада 2009 року виповнюється п'ятдесят років. Рівно півстоліття тому Папа Римський Іоанн XXIII-ій віддав наказ продовжити давню традицію Ватикану для досить нового на той час виду мистецтва, вчинивши з фільмами те, що Святий Престол впродовж століть робив з іншими творами мистецтва – зібрати і зберегти для наступних поколінь найважливіші документи історії і культури, передусім, ті, які мають відношення до життя церкви, а також представляють високі мистецькі та людські цінності.

Від Кубріка до Бергмана

Нині у підвалах Палаццо Сан Карло за собором святого Петра у Римі, де розміщено фільмосховище, з дотриманням усіх необхідних умов (постійною температурою 16 градусів Цельсія та вологістю 30 відсотків) зберігаються 7800 фільмів. Поряд облаштовано нещодавно відремонтований професійний кінозал. Втім, як розповідає керівник архіву Клаудія Ді Джованні, це не «приватне кіно для Папи». Наприклад, Бенедикт XVI-ий відвідав фільмотеку за чотири з половиною роки свого правління лише двічі. Натомість тут часто працюють дослідники кінематографу та інші науковці.

На вибір фільмів у ватиканському кіноархіві не впливає ні віросповідання, ні міра святості їхніх режисерів: роботи Стенлі Кубріка, який полюбляв зображати темну сторону людської душі, можна знайти тут поряд з фільмами мораліста Кшиштова Кесьловського; записи з фільмами Інгмара Бергмана, який не раз висловлював сумніви в існуванні Бога, присутні тут так само, як і фільми П'єра Паоло Пазоліні, якого критики свого часу звинувачували у богохульстві.

Унікальні кадри

Значну частину кіноархіву складають документальні записи. Так, одні лише відеозаписи Другого Ватиканського Синоду мають загальну тривалість 150 годин. Найстаріше відео ватиканського фільмосховища має водночас мистецьку та історичну цінність – це кадри, які зображають Папу Лева XIII-го (1878 – 1903) на прогулянці у Ватиканських садах 1896 року, тобто лише за кілька місяців після того, як брати Люм'єр продемонстрували у Парижі свої перші «фільми».

Деяким фільмам вдалося дожити до наших часів лише завдяки кіноархіву Ватикану. Це стосується 15-хвилинного німого фільму «Пекло» (за твором Данте), знятого 1911 року італійцями Артуро Бусненьо та Джузеппе Берарді, який довгий час вважали втраченим. Керівнику архіву Клаудії Ді Джованні вдалося знайти у фільмосховищі Святого Престолу його копію, яку зрештою зуміли реставрувати.

Тетяна Бондаренко/Леся Юрченко/kna