Якщо не бачити Стіґа Хедлунда і лише слухаюти його біографію, можна подумати, що цей швед - такий собі везунчик долі: успішний у кар’єрі та щасливий у подружньому житті. Кілька років поспіль він працював депутатом місцевої ради містечка Гапаранди, що на півночі Швеції, і нині розпочинає власний бізнес. Має люблячу дружину і не менш вірного собаку Тінґо.

Незрячі у Швеції: усі шанси для успішної кар'єри

Позатим Стіґ від народження – сліпий, і те, що для зрячої людини зазвичай не становить труднощів, йому завжди давалося завдяки надзусиллям: здобуття освіти чи ведення побуту. І собака, до слова, у цій історії не просто "домашній улюбленець", а життєва необхідність, бо він - головний поводир у домі; дружина Стіґа Наталя - теж незряча.

Звісно, у цій історії не все залежить від волі однієї людини. Швед погоджується, що керівну роль у створенні умов для самореалізації відіграє соціальна антидискримінаційна політика держави, підґрунтя якої заклали ще у 1960-х роках:

"Протягом останніх десяти років у Швеції відбулися доленосні зміни. Наприклад, фінансування шведських бібліотек, які продукують книги шрифтом Брайля та talking books, здійснюється повністю коштом держави. Тому щороку з`являється 6500 аудіокниг та 1500 книг крапково-рельєфним шрифтом. Водночас наукові дослідження, які відбувалися у скандинавській країні, зумовили створення програвача нового покоління для незрячих формату daisy.

Не лише Швеція дбає про незрячих, створюючі інтегровані дитячі садки для здорових і хворих дітей, забезпечуючи університети обладнанням і матеріалами для людей зі спецпотребами. У когорті європейських країн, які забезпечують гідні умови життя для цієї категорії населення, перебуває Німеччина з її системою квот, пояснює Стіґ Хедлунд: "Якщо до штату певної структури не входить 4-5 осіб з особливими потребами, то роботодавець змушений платити певну суму з доходу на користь суспільства." Саме тому, пояснює далі Хедлунд, інваліди у Німеччині отримують необхідні технічні засоби, адже ж грошей на це вистачає.

Незрячі в Україні - ставлення "наче до прокажених"

За Радянського Союзу "УТОСу", або Українському товариству сліпих, власних коштів теж не бракувало. Адже соціальні видатки цієї громадської організації фінансувалися не з держбюджету (як віднедавна), а за рахунок власних доходів з діяльності 72 учбово-виробничих підприємств, де були зайняті 25 000 осіб.


Нині через низьку конкурентноздатність вироблених товарів, в основному народного вжитку, зайнятість серед людей із спецпотребами на цих промислових об’єктах впала майже у п’ять разів. А де, як не на цих підприємствах незрячі люди мали б почуватися повноцінними кадрами? – запитує Юрій Вишняков, директор Республіканської бібліотеки для сліпих імені В. Островського: "Людина отримує вищу освіту, а де потім працевлаштовуватися? Мені здається, як до прокажених ставляться. Ніхто не хоче брати незрячу людину на роботу".

Малі доходи учбово-виробничих підприємств "УТОСу" і недофінансування з держбюджету зумовили і брак аудіо- та друкованих матеріалів для усіх категорій незрячих, яких, наприклад, при Київському будинку звукозапису ще тридцять років тому виготовляли чи не найбільше у всьому СРСР. За роки незалежності продуктивність цієї структури впала до 12-14 найменувань на рік, протягом останніх півтора року вона взагалі призупинила діяльність.

У Харківському відділі типографії "Освіта", що опікувалася виданням книг для спецінтернатів, справи теж не ліпші, каже Юрій Вишняков: "От були премії: "Коронація слова", "Книга року", "Конкурс Бі-Бі-Сі" - і от хочеться прочитати ці книжки – і "Ворошиловград", і ту ж Забужко. Прочитати їх буде майже неможливо, поки їх не озвучать."

Статистика про незрячих відсутня

За словами Вишнякова, діти вчаться по старих підручниках, "практично нема брайлівського друку, майже немає книжок для шкіл для слабозорих дітей великим шрифтом". "Потім - зараз буде тестування. Як незрячим людям складати тестування?" - запитує бібліотекар УТОС.

Обліку незрячих та людей із вадами зору в Україні немає, про цифри можна лише здогадуватися. Зареєстрованих дорослих з глибокими порушеннями зору - майже 50 000. При цьому в Україні шкіл для незрячих дітей – усього п’ять, для слабозорих - близько 30 інтернатів. Але навіть за таких важких умов люди із спецпотребами продовжують боротися за своє "місце під сонцем". Вони вступають до вишів і навіть аспірантури, додає Вишняков. Однак українська держава, на відміну від Швеції чи Німеччини, не створює умов для інтеграції цих людей на університетській лаві чи далі у дорослому житті.

Автор: Євгенія Вятчанінова
Редактор: Захар Бутирський