Кремезний брюнет з вусами дещо нагадує Сталіна, однак їхня схожість настільки віддалена й сам інтер’єр настільки неправдоподібний, що сумніви беруть гору – хоч і з вусами, але не Сталін, просто погано загримований актор. Втім, декілька перших діалогів з німецького художнього фільму «Вундеркінди» прояснюють ситуацію – скрипаль Абраша й піаністка Лариса, що гастролюють Радянським союзом, удостоїлись честі виконувати шедеври класичної музики перед самим Іосіфом Віссаріоновичем.

Однак одразу ж виникає шквал запитань: чи справді це був Сталін на трибуні концертної зали? Чому в радянській Полтаві в 1941 році місцеві жителі й німці розуміють один одного з півслова? Чому на радянській території з радіоприймачів чути новини з фашистської Німеччини?

Жертвам Голокосту присвячується

Питань, дійсно, постає безліч. Але чи можна висувати претензію до фільму, що експліцитно присвячений пам’яті 1,5 мільйонів єврейських дітей, вбитих німцями в роки націонал-соціалізму? Стверджувальної відповіді не оминути, враховуючи той факт, що продюсером стрічки є 93-річний Артур Браунер (Artur Brauner), людина, котра на власному житті пережила Голокост. Митець усе своє подальше життя присвятив одній єдиній меті – не допустити забуття. Браунер ініціював й профінансував більше трьох сотень фільмів про Другу світову війну й жертв «третьому рейху». Стрічка «Вундеркінди» доповнила цей цикл фільмів Браунера. Черговий «виховний» фільм на тему Голокосту цього разу знятий з розрахунком на широку публіку й з особливим фокусом на дитячу аудиторію. «Вундеркінди» - позиціонується як кіно для сімейного перегляду, що однак обігрує не зовсім «зручні» для сприйняття дитячою психікою факти під маскою пригодницького кіно.

Полтава розмовляє німецькою

Дія розпочинається в наші дні – на репетиції до останнього концертного турне в музичній кар’єрі відомої німецької скрипальки Ханни Райх. Під час перерви асистентка приносить конверт, а в ньому – ноти. Сивочола примадонна мало не непритомніє й вимагає негайно привести до неї чоловіка, котрому асистентка відмовила в рандеву із зіркою. Коли та кидається розшукувати чоловіка, збентежена Ханна Райх пояснює своїй онучці: «Це – Абраша, ніхто не грав краще за нього!». Цими словами завершується вступна частина и починається, власне, дія.

Фільм переносить нас в минуле, в 1941 рік, в Україну, де на сцені концертної зали, вщент забитої святково одягненою публікою, віртуозно грають Абраша та Лариса, геніальні єврейські діти з Полтави – вундеркінди. Камера рухається вздовж рядів з глядачами й фокусується на одній білявці – на грудях у неї фашистська свастика. Сюрреалістична заплутаність зображуваного – незрозумілість часу, місця й відповідності подій у кадрі бентежить глядача. Написи на вулицях – російськомовні, однак всі розмовляють бездоганною німецькою й поводяться так вишколено, неначе примарні джини з однієї пляшки. Втім, поступово картина дещо роз’яснюється: Гітлер ще не напав на Радянський Союз.

Донька німецького комерсанта, котрий варить у Полтаві не найкращого ґатунку німецьке пиво – і є та сама Ханна Райх, в майбутньому всесвітньо відома скрипалька. У свої десять років вона ще далека від віртуозної гри на інструменті. Їй, як і будь-якій іншій дитині, потрібні друзі й спілкування, тому вона починає приятелювати з Абрашою та Ларисою, котрих побачила на сцені. Вундеркінди, милі й зовсім не зарозумілі діти, втім, її дружби, здається, не потребують й займатися музикою разом з нею теж не хочуть. Тоді за справу береться батько Ханни – він організовує заняття для Ханни, Абраші та Лариси з «кращою викладачкою в світі музики» Іриною Салмоновою, теж єврейкою. Поборовши певне відчуження один до одного на початку, діти зближуються й навіть присягаються на вічну дружбу. Однак тут гітлерівські війська переходять кордон, і в Полтаві починаються переслідування німців. Абраша та Лариса ховають Ханну та її сім'ю, а коли вермахт окуповує Полтаву, батьки Ханни допомагають сховатись від німців сім'ям Абраші та Лариси.

Прямолінійні персонажі

Навіть якщо прийняти до віри заплутану екранну реальність, все одно, нелегко піддатись плину цієї сентиментальної драми про дружбу, солідарність й велику силу музики, для котрої не існує жодних кордонів. Перш за все, бентежать персонажі, що занадто прямолінійно втілюють узагальнені концепти чи то Добра, чи то Зла – не особливо вдаючись до психологічних нюансів. Роль «хорошого німця» дісталась батьку Ханни: він розумний, ніжний, щедрий й допомагає євреям. Викладачка музики Ірина Салмонова – інтелігентна героїня, спонукає євреїв до боротьби й готова на самопожертву. Місцевий полтавчанин – просто хороший «український дядько». «Енкаведешники» – несусвітні мерзотники. Офіцери вермахту – «витончені кати», котрі «своїх» дітей обдаровують скрипками, а єврейських вундеркіндів ставлять перед вибором: чи вони без найменшого огріху відіграють концерт, чи…

У режисера Маркуса О.Розенмюллера (Marcus O.Rosenmüller) – не плутати з Маркусом Г. Розенмюллером, більш відомим кінорежисером теж з Баварії – навіть дорослі професійні актори не зовсім впевнено тримаються в кадрі. Актор Елін Колєн, що грає Абрашу, у реальному житті теж скрипаль-віртуоз, котрий вже навіть встигнув відіграти концерт в нью-йоркському Карнегі-Холл. Однак така життєва «правдоподібність» не особливо вплинула на екранну. Сентиментальний кіч зображення війни досягає апогею в кульмінаційному епізоді на концерті, де вирішується – жити чи не жити вундеркіндам. Жінка зі свастикою на грудях, тією самою, що з’являлась у перших кадрах фільму, нарешті усвідомлює усю абсурдність фашистської ідеології й зриває з себе ненависну їй символіку.

Хорошого наміру не достатньо

Звісно, дитяча перспектива вимагає певної «простоти» кінематографічних рішень, однак життя – річ непроста, і в намаганні спростити Другу Світову війну до захопливої гри в «козаки-розбійники» режисер дещо «перегнув палицю». Шкода, адже сама по собі історія про вундеркіндів з Полтави – цікава, наміри у продюсерів були найбільш благородні, зрештою і музика у виконанні вундеркіндів надзвичайно хороша.

Однак, той, хто дивився «Піаніста» Романа Поланського або «Життя прекрасне» Роберто Беніньї, той знає, як віртуозно можна втілити на екрані найбільш жорстоку реальність, як чуттєво її можна донести до глядача. Кінематограф не дає забути про Голокост. Це правильно. Питання лише у виборі мистецьких засобів.

Автор: Елла Володіна
Редактор: Євген Тейзе