Хронологія розвитку кризи у Венесуелі
8 серпня 2017 р.
1998 - 2013: Уго Чавес і його соціалістична мрія
У грудні 1998 року харизматичний колишній військовий Уго Чавес здобуває перемогу на президентських виборах у Венесуелі. Своїм успіхом він завдячує переважно біднішим прошаркам населення країни. Саме вони були цільовою аудиторією кампанії Чавеса і саме вони пройнялися його баченням соціалістичної Венесуели. Через рік переважна більшість населення підтримала на референдумі його "боліварську конституцію". Ключовими елементами ініційованої Чавесом "боліварської революції" були сильна президентська форма правління, розширення можливостей участі народу у прийнятті рішень через референдуми та плебісцити, націоналізація основних галузей промисловості, а також критичний до США панамериканізм у зовнішній політиці. Після організованого опозицією загального страйку та кривавих масових протестів у квітні 2002 року у країні відбувається путч. Але через два дні невизначеності Чавес повертає владу в свої руки.
У грудні 2006 року Чавес знову перемагає на президентських виборах, заручившись підтримкою 63 відсотків виборців. Опозиція дедалі частіше закидає йому диктаторський стиль правління. У травні 2007 року уряд відмовляється подовжити ліцензію критичному до Чавеса телеканалу RCTV, що викликає протести у країні та жорстку критику за її межами. У лютому 2009 року відбувається референдум щодо змін до конституції, за якими можновладці, які обіймають виборні посади (включно з президентом), можуть переобиратися на них стільки разів, скільки завгодно.
Свої останні вибори Чавес виграв у листопаді 2012 року за підтримки 54 відсотків виборців. А 5 березня 2013 року він помер у віці 58 років від раку.
2013: Ніколас Мадуро стає у стерна - країна скочується в кризу
Президентом Венесуели стає Ніколас Мадуро, якого Чавес особисто обрав своїм спадкоємцем. На виборах у квітні 2013 року він з мінімальною перевагою перемагає представника громадянської опозиції Енріке Капрілеса. Мадуро тримається соціалістичного курсу Чавеса. Економічна ситуація, однак, помітно погіршується, і серед населення зростає невдоволення. Проблеми з забезпеченням харчами та ліками зростають.
2014: Масові протести та арешти опозиціонерів
У лютому через дефіцит товарів першої необхідності у країні починаються багатомісячні масові протести, під час яких гинуть 43 особи. Протести ініціювали студенти, проте до них дедалі частіше приєднуються й інші соціальні групи. Поліція жорстко реагує на заворушення на вулицях. Лідера опозиції Леопольдо Лопеса засуджують до понад 13 років увязнення за "заклики до насильства".
2015: Важлива перемога опозиції на виборах
Венесуельське опозиційне об'єднання "Круглий стіл демократичної єдності" (MUD) здобуває на парламентських виборах першу велику перемогу за 17 років. З більшістю у дві третини депутатів опозиція має вирішальне слово у парламенті, який стає найважливішим супротивником Мадуро та контрольованих ним інституцій.
2016: Економічна криза посилюється
Мадуро оголошує надзвичайний стан та править в обхід парламенту, видаючи декрети. Серед вжитих ним заходів - знецінення національної валюти. Інфляція у Венесуелі - найвища у світі. На закупи венесуельці ходять з повними грошей спортивними сумками.
2017: На межі політичного й економічного банкрутства
У березні вірний уряду верховний суд намагається позбавити парламент повноважень. Опозиція називає це спробою перевороту. Через кілька днів генеральна прокурорка Луїза Ортега оголошує рішення верховного суду незаконним. Згодом Ортега стає дедалі критичнішою до уряду Мадуро. У квітні на вулиці міст знову у великих кількостях виходять люди, починаються криваві масові протести, впродовж чотирьох місяців яких гинуть понад 100 осіб. Понад 4500 громадян ув'язнили.
1 травня Мадуро оголошує про скликання конституційної асамблеї. Критики сприймають це як спробу обійти недружній парламент. Опозиція оголошує бойкот виборів до конституційної асамблеї. 5 липня прихильники уряду атакують парламент та б'ють депутатів бейсбольними битами та палицями.
Вибори до конституційної асамблеї відбуваються 30 липня - в умовах бойкоту з боку опозиції та жорсткої міжнародної критики. Як і очікувалося, у новому органі домінують прихильники уряду. Невдовзі після виборів заарештовують лідерів опозиції - Леопольдо Лопеса (який сидів під домашнім арештом) і Антоніо Ледесму. Генеральну прокурорку Луїзу Ортегу усувають з посади.