Понад півтора мільйона внутрішньо переміщених осіб - такими є дані міністерства соціальної політики України на 16 жовтня 2015 року. Багато з цих людей, рятуючись від бойових дій на Донбасі та тікаючи з окупованого Криму, брали з собою тільки найнеобхідніше. Для фотоальбомів, сімейних сувенірів, які нагадували про минуле власної родини, часто місця вже не знаходилось. Донецькі художники Лія та Андрій Достлєви разом з іншими митцями намагаються тепер реконструювати таку родинну пам'ять. Самі куратори проекту нині живуть у Польщі.

Deutsche Welle: Пані Достлєва, Ваш проект про порушення неперервності історичної пам'яті. Які складові історичної пам'яті Ви виділяєте для себе?

Лія Достлєва: Ти - не тільки твоє тіло, те, чого ти хочеш, до чого прагнеш, ти також - частина історичного процесу, який починається із останнього родича, якого ти впізнаєш на фото, історію якого ти знаєш. І коли мене силою виривають з мого дому, і обставини змушують переїхати на нове місце, коли я наспіх беру тільки найнеобхідніші речі, то саме втрата фотоархіву мене вириває з цієї історичної неперервності. Я не можу показати свої світлини сину. Я можу переказати йому історію, як колись переказували билини, але все це не має матеріального підтвердження. Для нього моя історія не буде персоналізованою, він не побачить її героїв. Таке моє трактування. Я втілила його у власному проекті Continuity, який є частиною проекту "Відновлення пам'яті". Continuity - це нескінченна низка людей, які складають таке абстрактне групове фото. Знеособлене, тому що ми вже не впізнаємо їхніх облич. Ті фото, які я перемальовую, це анонімні фото, які мій чоловік купив випадково на барахолці в Ризі. На них зображені люди у вишиванках у якомусь українському селі. Сцени на фото дуже схожі на ті, що були зображені на моїх світлинах.

Втрата сімейного фотоархіву - це також Ваша особиста історія?

Це моя історія. 1 лютого 2014-го я поїхала в Польщу за стипендією для художників і більше додому вже не повернулась. Уся моя родина поїхала з Донецька в той день, коли збили Боїнг. Вони піклувались передусім про те, як вивезти нашу сліпу бабусю 86 років, яка не ходила, і про фотоальбоми тоді ніхто не думав. У Донецьку залишилась історія моєї родини років за сто. Наприклад, фото моєї бабусі в евакуації в Узбекистані у дитячому будинку під час Другої світової війни.

Що ще охоплюватиме Ваш проект?

Я хотіла, щоб усе, що ми робимо, передусім викликало емоції. Фотопроект Андрія Достілва Occupation - це спроба відновити особистий фотоальбом із анонімних фото. Увесь 2015-й рік Олена Булигіна збирає фото життя міст, які нині опинились на окупованій території. Для нас Олена підібрала фото Стаханова, який перебуває під контролем так званої "ЛНР". Віктор Засипкін, один із проектувальників донецького аеропорту, покаже віртуальний проект аеропорту Сергія Прокоф'єва - яким він міг би бути. Маша Куликовська покаже фото свого літнього відпочинку, надруковані у техніці фото для надгробного пам'ятника як символ того, що те щастя вже не повернеться. Будуть і інші. Зрозумілим для всіх буде, наприклад, пляж: ми зберемо пляж із камінців привезених із Криму. У нас вже 585 камінців у Кракові, у Києві продовжує збирати Юлія Полуніна-Бут. Хто готовий віддати свої - приносьте.

Як Ви підбирали учасників проекту?

Ми з чоловіком подумали, що після Другої світової війни події на Донбасі та в Криму - це перша така колективна травма. Ми зрозуміли, що не можемо говорити тільки від себе. Ми хотіли показати зріз цієї колективної травми. Із червня ми шукали художників, які були родом з окупованих територій і поїхали. Багато хто відмовлявся від участі, бо це дуже боляче. Рани ще не загоїлись. Але ж ми зможемо оговтатись від цієї травми, якщо залишимо всі втрати і спробуємо заповнити прогалини - реконструювати пам'ять. Саме таку задачу ми поставили перед художниками. У нашому проекті беруть участь художники із Луганська, Донецька, з Криму, буде окремий проект про кримських татар. Ми спробували охопити всю територію. Коли обирали учасників проекту не звертали увагу на те, наскільки відома чи невідома людина, а вийшло так, що в проекті зібрались всі художники з іменами.

Для кого цей проект буде цікавим, на Ваш погляд?

Цей проект буде дуже красивим для тих, хто нічого не знає про окуповані території. Він буде болючим для тих, хто звідти і в кого є свої особисті переживання. Їм дивитись його буде важко. Він для тих, хто хоче дізнатись більше про те, що відбулося і про те, як українські художники про це говорять.

Де Ви плануєте показати проект?

Ми покажемо проект в "Ізоляції" в Києві у лютому. Сама "Ізоляція" пройшла шлях реконструкції: вона була зруйнована у Донецьку, і народилася наново у Києві. Але наш проект відкритий. Ми постійно доповнюємо його і, якщо в когось є ідеї, ми готові їх розглянути. Навесні ми покажемо проект в Познані в Польщі. Про інше ми зараз ще домовляємося. Плануємо їхати в Європу і далі. Для мене цей проект закінчиться, коли я покажу його в Донецьку на місці тієї оригінальної "Ізоляції".

У проекті Ви говорите про особисте значення втрат, пов'язаних з війною та кримськими подіями. А що,на вашу думку,означають ці втрати історично?

Про це ще зарано говорити. Це маштабне питання. Відповідь на нього дадуть, коли згаснуть емоції, і ми переживатимемо вже наслідки усього, що відбулось. Але ми порушуємо це питання вже зараз і запрошуємо всіх його порушувати.