Цілодобові обстріли, брак їжі, води, відсутність комунікацій та неможливість евакуації - це повсякдення людей, які лишаються в Чернігові. Через вкрай скрутну ситуацію місто може спіткати доля блокадного Маріуполя. От тільки, на думку місцевих, те, що відбувається в Чернігові, має менший розголос, тому вони просять не забувати про них та розповідати світові, що чинить російська армія з одним з найстаріших міст України.

DW наводить розповіді трьох мешканців Чернігова - про те, як змінювалася ситуація та що відбувається зараз.

Олена*, евакуювалася 5 березня

"До 24 лютого до війния ніяк не готувалася, хоча розуміла, що ризик вторгнення реальний. Лише намагалася заощадити кошти, не робила серйозних покупок. Загалом Чернігів не вірив у можливий напад РФ. 24 лютого я була в Києві з хлопцем, втім вирішила їхати в Чернігів, бо вся моя та його родини були там. Мені хотілося бути з ними. До того ж, це моя рідна земля, батьківщина, моє місто, яке я обожнюю всім серцем. Тому я завантажила машину майже всіма речами та поїхала, попри шалений страх. Я розуміла, що їду назустріч російським танкам, в гірше місце, назустріч вогню. Майже всю дорогу я ридала.

Коли по приїзду вийшла з машини, одразу почула обстріли. Чим далі, тим гучнішими вони ставали. Вже в першу ніч ми пішли в укриття, бо вікна здригалися. Лише пару годин в обід було тихо, а також рано вранці - тоді можна було піднятися в квартиру.

Через те, що їм (російським військам. - Ред.) не вдавалося зайти в місто, вони тероризували весь Чернігів. Снаряди постійно падали поблизу нашого будинку. Вдома я спала по 3-4 години одягнутою. Згодом ми переїхали в підвал, бо перебувати в квартирі було неможливо. Вдома я постійно тремтіла від напруги, навіть у ті рідкісні моменти, коли було тихо. Лише в укритті в мене переставали труситися коліна. Крім того, там не було чути обстрілів та ми нарешті могли спати.

З 1 березня російські війська підібралися дуже близько до міста, обстріли стали ще більш інтенсивними. Ми навіть боялися вийти на вулицю. Лише одного разу під обстрілами я ходила в магазин та аптеку. Повітряна тривога лунала майже постійно.

Харчувалися запасами, які були. Прокидалися о 4 ранку - тоді було відносно тихо, щоб піднятися та нагріти їжу. Готували те, що швидко - гречку, якусь вермішель. Переважно насипали з собою та їли вже в укритті через повітряну тривогу. Одного разу всією родиною за 20 хвилин варили суп та їли його вже з банок в підвалі, бо почався обстріл.

Останні дні нашого перебування в місті ночували в квартирі, адже ходили чутки, що російські диверсанти будуть використовувати цивільних як прикриття. До того ж, напередодні в нашому підвалі з’явилися два підозрілих хлопці, які плуталися у своїх розповідях та постійно говорили по телефону. Це лякало. Через те, що ми з ними посварилися, було ще більш страшно. Я спала з кухонним ножем у кишені та ліхтариком, щоб світити, коли вимикалося світло. Укриття не зачинялося і я розуміла, що мене ніхто не врятує, якщо увійдуть озброєні диверсанти. Водночас з’явилася інформація, що в Херсоні ґвалтують дівчат та жінок.

У квартирі також було дуже важко. Російські винищувачі літали дуже низько над житловими кварталами, ніби спеціально тероризували населення. Це було найстрашніше. Ми лежали з подушками на голові в коридорі, а гул був настільки гучний, що мені здавалося, ніби цей винищувач літає над моєю головою. Через те, що вони літали над містом та скидали снаряди хаотично, ми не могли бути певними, що не станемо ціллю. Просто молишся і гадаєш - влучить чи ні. Це відчуття безпорадності жахливе. Військові зайняті справами, а цивільні - ніби заручники ситуації, просто сподіваються вижити.

Паніка вже не проходила. Нерви здавали. Я не розуміла, до коли буде можливість виїхати. Наш будинок розташовано на околиці міста, і я розуміла, що якщо їм (російським військам. - Ред.) вдасться хоч трохи просунутися, ми опинимося під вогнем. Також я розуміла, що наступним етапом буде відключення світла, води, що власне і сталося. На щастя, мій друг з територіальної оборони знайшов потрібні аргументи для моєї мами і вона згодилася виїжджати.

5 березня одразу після комендантської години ми вирушили попри заборону місцевої влади лишати місто та повітряну тривогу. Для мене більш небезпечно було лишатися. Ти не знаєш, в який момент снаряд влучить у твій будинок, і ця невідомість мене лякала. Я була на зв’язку з волонтерами, які знали більш-менш безпечні шляхи виїзду. Наступного дня по тому маршруту виїхати було вже неможливо.

Після стількох днів у більш-менш безпечному місці мама й досі ніби чує гул літаків. Реагуємо на кожен звук. Коли я вперше почула тут сирену, хотіла сховатися під ліжком. Нині вже більш спокійно реагую, але через ситуацію в Чернігові та загалом в Україні нема спокою. У місті лишаються наші рідні, які відмовилися евакуюватися. Люди готують на вулиці, в річках набирають воду, питна вода - на вагу золота, її дуже економлять. Брат з бабусею захворіли, бо вдома через відсутність опалення дуже холодно. Заряд телефонів економлять, вмикають їх на декілька хвилин для зв’язку з нами. Почуття відчуженості, інформаційної відірваності на них дуже тисне. Ми розповідаємо їм новини. Як з’явилася можливість підзаряджати телефони від сонячної батареї, емоційно їм стало трохи легше. Я вмовляю їх їхати, розумію, що поки є зв’язок, можу їх звідти витягти, що зрештою Чернігів може стати як другий Маріуполь. Але не хочуть, кажуть, що люди Другу світову якось пережили, тому й вони це переживуть".

Читайте також: Чернігів: без сполучення з іншими містами та під постійними обстрілами

Дмитро*, волонтер

Чернігівця Дмитра повномасштабна війна РФ проти України застала в селі неподалік міста, яке одразу стало майданчиком бойових дій. Після двох діб постійного перебування у льоху чоловіку з родиною вдалося евакуюватися з-під вогню у Чернігів, де він разом з колегами та друзями дитинства заснував волонтерську ініціативу. Наразі команда за запитами місцевих допомагає переважно провізією та ліками, адже навіть у крамницях, що працюють, - полиці порожні.

"З кожним днем у місті дедалі важче. Обстріли дуже часті, в Чернігові дуже небезпечно. Вони (російські війська. - Ред.) зруйнували пів міста - спортивні споруди, бібліотеки, школи, історичні пам’ятки, цивільні будинки. Вони гасять-гасять-гасять постійно. Авіанальоти як за розкладом.

Цивільних у місті залишається приблизно 100 тисяч людей (у мирний час населення Чернігова - 285 тисяч. - Ред.) Переважно це пенсіонери.  Їх видно на вулицях, хоча ходити містом небезпечно. Ті, хто психологічно призвичаївся до ситуації, можуть вигулювати собак, читати книгу на вулиці, коли над головами летять бомби. Є й такі, хто взагалі не виходить з укриттів. У багатьох загострилися психічні проблеми. Змоги допомагати їм психологічно наразі нема. Багато прикутих до ліжка людей.

У місті нема світла, опалення, води дуже мало, тому люди збирають дощову або зливають з батарей. Великі проблеми з їжею та зв’язком, адже через відсутність електроенергії не можуть заряджати акумулятори.

Фактично у Чернігові почалася гуманітарна катастрофа, у волонтерських центрах майже нема їжі, місто повністю у блокаді після того, як підірвали мости (23 березня армія РФ зруйнувала автомобільний міст через Десну, який сполучав місто з Києвом, а наступного дня - пішохідний. - Ред.). Російські війська явно дають зрозуміти, що гуманітарна допомога не пройде. Тому це тільки початок і з кожним днем буде дедалі гірше.

Деякі магазини в місті працюють, але там порожні полиці та високі ціни. Ситуація вкрай важка. Якщо спочатку до нас надходили заявки щодо молока, м'яса, яєць, зараз люди просять хоча б шматочок хліба та скляночку води. Також багато прохань поїхати по конкретних адресах та перевірити, чи живі родичі.

Моя команда скуповує все, що тільки можна в магазинах, щоб на складі було хоч щось, бо вкрай тяжко читати заявки та розуміти ту біду, в яку потрапили наші люди. Дуже багато повідомлень про те, що люди просто помирають з голоду. Коли я читаю ці заявки, в мене сльози на очах. Вони готові заплатити будь-які кошти за хлібину. Але гроші зараз жодної ролі не грають, адже самого хліба в місті нема. Я думаю, вже є випадки голодної смерті.

На щастя, нам вдалося домовитися з виробництвом, яке за великі гроші спекло для нас тисячу хлібин. Думаю, змога систематично пекти хліб буде й надалі.

Аптеки теж деякі працюють, але з ліками повна біда. Наприклад, L-тироксина, якого потребують багато людей, в місті просто нема. Намагаємося дістати з-за кордону і, на щастя, виходить.

Також до нас надходять заявки допомогти викопати могилу. Кладовище працює, цивілізовано поховати людей можливо. Масштаби жертв серед цивільних складно оцінити. Багато мешканців під завалами.

Чернігову дуже пощастило з лікарями. Попри складні умови, вони працюють завзято, проводять складні операції.

Багато з тих, хто лишається у місті, хочуть евакуюватися - шукають можливості, виходять на волонтерів. Втім наразі це неможливо - підірвані всі мости, місто в повній блокаді".

Олександр*, місцевий мешканець, який лишається у Чернігові

"О пів на п’яту ранку 24 лютого пролунала сирена, я почув два голосні вибухи та відчув поштовхи. Почалася метушня. Люди з дітьми, тваринами та пожитками сідали в автівки і виїжджали з міста. Я написав своїм рідним: "Залишайтеся вдома, почалася війна. Скоро приїду".

Речі першої необхідності у нас були складені заздалегідь, тому треба було вирішувати питання з від’їздом. Машина для виїзду була пошкоджена вибуховою хвилею, ремонтувати її у в умовах війни важко через невелику кількість працюючих СТО, які й до того ж переповнені. У чергах за паливом стояли сотні автівок.

Перші дні війни у місті панувала паніка. Черги за продуктами харчування, побутовою хімією, приладами першої необхідності, на кшталт ліхтариків, телефонів, павербенків. Місто ніби було однією суцільною чергою.

Перші тижні російська авіація відчувала абсолютну безкарність й через це ніби звіріла ще більше. В укритті ми постійно чули, як над нами кружляють ворожі літаки та скидають бомби. Відчуття повної безпорадності та фрустрації.

Кожного ранку, виходячи з укриття, ми спостерігаємо все нові й нові руйнування рідного міста. Місцеві служби критичної інфраструктури і вдень, і вночі, і навіть під час обстрілів намагаються врятувати місто від колапсу. Ми також за можливості прибираємо скло від вибитих вибуховою хвилею шибок. 

Станом на 34 день війни більша частина людей виїхала з міста. Жодного офіційного коридору для виїзду з Чернігова не було, всі, хто тікав, робили це на власний ризик. Після зруйнування моста не залишилося змоги виїхати. Це також зруйнувало наші плани евакуюватися. Минулого тижня нам вдалося відремонтувати машину та дістати бензин, але ми не встигли. Наразі усі інші напрямки виїзду оточені "ордою" і ситуація стала патовою. Гуманітарна допомога не доїжджає, продуктів в тих нечисленних магазинах та продуктових базах майже немає. Рятує консервація та запаси овочів у гаражах та підвалах.

Вода є лише у деяких районах міста в пунктах розливу, свердловинах та колонках. Світла немає в місті взагалі, лише генератори, але вони працюють на паливі, яке в дефіциті. Із більш-менш постійних комунікацій лишається тільки газ, але не у всіх. Люди у дворах готують їжу на багаттях, повикопували туалети.

Сирени в місті вже не працюють тижні зо два, напевно через відсутність електроенергії. До цього їхнє постійне виття просто не давало думати ні про що інше, ніж страх - постійний страх бути вбитим бомбою або ракетою. Останні два тижні околиці міста під постійними обстрілами ворожої артилерії. Метр за метром вони знищують ще донедавна процвітаюче місто. Я не згадаю дня, коли нічого не вибухнуло в Чернігові.

Як стихла паніка, психіка увійшла в режим виживання і постійного прагнення хоч чимось допомогти. Через інвалідність до військової служби я непридатний, тому вирішив волонтерити і весь цей час розвожу людям продукти першої необхідності, які вдається дістати. Так дні минають швидко в постійних справах, це допомагає тримати голову холодною та не прогнутися ментально.

Війна - це дуже страшно. Фраза банальна, але той, хто це не відчував, не усвідомлюють реально, наскільки".

*Усі імена змінені з міркувань безпеки