У переддень ювілейної дати історики обох країн часто згадували, що й сама Чехословаччина зродилася 1918 року наслідком зникнення неподільної колись Австро-Угорської імперії. Згадували і те, що президент Томаш Масарик, якого називали «Визволителем», покладав великі надії на створення єдиної слов’янської нації – чехословацької. Коли йдеться про індивідуальне сприйняття дійсності, то сподівання Масарика справдилися. Легендарний чеський поет і співак Карел Крил аж до своєї передчасної смерті на початку 90-х уважав себе чехословаком, а словацький  письменник Міхал Гворецький і сьогодні твердить, що в душі залишається чехословаком. Коли ж узяти до уваги колективне сприйняття тієї самої дійсності, доведеться визнати, що «Президент-Визволитель» помилявся. Напередодні Другої світової війни, 1939 року, Словаччина відокремилася, виголосила незалежність і стала союзницею нацистської Німеччини. Після комуністичного перевороту 1948 року ідея словацької незалежності сприймалася владою як злочин, а відтак кілька поколінь словаків боялося за неї й згадувати.

Вивільнення національного «я»

Прихильники спільної Чехословаччини й досі закидають ініціаторам усамостійнення Володимиру Мечіару та Вацлаву Клаусу (тодішнім прем’єр- міністрам федеральних урядів) непроведення референдумів з питання поділу держави. Однак обидва прем’єри, з огляду на історичні обставини і результати тогочасних опитувань громадської думки, мали вагомі підстави сумніватися, що чехи і словаки проголосують «за» відокремлення. Водночас як словацькі, так і чеські політичні еліти усвідомлювали, що «розлучення» є неминуче.

Утім, на думку деяких політологів, деклароване  їхніми колегами бажання чехів та словаків і далі залишатися чехословаками – сучасний міф. Восени 1992-го, коли Мечіар з Клаусом обговорювали подробиці «розлучення», Чехословаччина як така втратила підстави свого існування. Ні чехи вже не потребували словаків, ні словаки чехів. Та сама міжнародна кон’юнктура, яка визволила їх з комуністичної «тюрми народів», вивільнила й їхні національні «я».

Суперечки не вщухають

По двох десятиліттях словаки, завдяки присутності в єврозоні, почуваються сильнішими. Сильнішими почуваються й чехи, бо стоять поза тією зоною. Однак обидві країни – члени Європейського Союзу і НАТО, що є їхнім спільним виграшем. Виграш виграшем, але суперечки з приводу того, що сталося два десятиліття тому не вщухають. Як свідчать опитування громадської думки, число людей, що вони вважають поділ Чехословаччини на дві самостійні держави явищем позитивним, приблизно таке саме, як і їхніх антиподів.

Беззастережно схвалюють мечіарівсько-клаусівську ініціативу представники молодого  покоління (вік – 33-44), симпатики правих партій, випускники високих шкіл. Серед неприхильників чесько-словацького усамостійнення – люди пенсійного або передпенсійного віку, фахвці переважно із середньою освітою й ті, що поділяють погляди комуністів або соціальних демократів. Чинником, який не викликав і не викликає дискусій і сприймається майже всіма однозначно, є абсолютно мирний перебіг чесько-словацького «розлучення», що взяли за приклад шотландські, валлонські, каталонські та інші самостійники. Польський публіцист Олександер Качоровський написав, наприклад, в чеській газеті Lidove noviny, що Володимир Мечіар і Вацлав Клаус заслуговують Нобелівської премії Миру. Можливо, перебільшує, але не надто.