"Дегенеративна музика" - так в "третьому рейху" називали музику, яка суперечила ідеологічними засадам націонал-соціалізму. Певну роль тут відіграли, звичайно, смакові уподобання Гітлера та головного провідника культтерору Геббельса, але головним фактором стала саме ідеологія, рішення "вилікувати" націю від "культурної отрути". Тому близько ста музикантів і опинились в "чорному списку". Виконання їхніх творів на концертах і трансляцію на радіо заборонили.

Модерністи і євреї

У березні 1938 року в Дюссельдорфі, в рамках Імперського музичного фестивалю, відкрили виставку під назвою "Дегенеративна музика" - за зразком мюнхенської виставки "Дегенеративне мистецтво", яку провели роком раніше. Проте якщо мюнхенський захід організовували "згори", то дюссельдорфський відбувся значною мірою завдяки активності частини німецьких композиторів, які затаврували твори колег-конкурентів як "антинародні". Наголос робили на "згубному впливі" модернізму, джазу, американців і євреїв. Афіша виставки зображувала чорного саксофоніста з шестикутної зіркою на вилозі фрака.Більшість зі ста композиторів, які потрапили до "чорного списку", були євреями. Згідно з націонал-соціалістською ідеологією, їхній модернізм (який "розкладає німецьку націю") та єврейство були безпосередньо пов'язані, їхню музику слід було заборонити, а їх самих за можливості знищити. Це, зрештою, і відбулося: в таборах смерті згодом загинули десятки музикантів. До провідників "дегенеративної музики" записали і найбільшого представника експресіонізму Арнольда Шенберґа (Arnold Schoenberg), який використовував у своїх композиціях, зокрема, серійну техніку, і автора пролетарських пісень Ганса Ейслера (Hanns Eisler), і творця надзвичайно популярних оперет "Королева чардашу" ("Сільва") і "Принцеса цирку" Імре Кальмана.

Але серед тих, чию музику в "третьому рейху" зарахували до "дегенеративної", було багато і неєвреїв: зокрема, один з найбільших німецьких композиторів свого часу Пауль Гіндеміт (Paul Hindemith), австрійський аристократ, один із засновників Нової віденської школи Антон фон Веберн (Anton von Webern), угорець Бела Барток, російський емігрант Ігор Стравінський...

Жертви двох диктатур

Твори Володимира Рудольфовича Фогеля особливо часто виконують в сучасній Німеччині. Він народився в Москві, після початку Першої світової війни його разом з іншими етнічними німцями вислали за Урал, але 1918 року йому вдалося виїхати у Німеччину. Коли Гітлер прийшов до влади в Німеччині, Фогель виїхав, згодом жив у Франції, Бельгії, Великобританії, поки нарешті не оселився в Швейцарії, де довгі роки мешкав напівлегально. Зараз Фогель вважається одним з найвідоміших швейцарських композиторів. Він віддавав перевагу 12-тонової техніці (додекафонії) і шукав оптимального синтезу співу й мови. Свої головні твори він називав "драми-ораторії".

Щонайменше одна людина з геббельсівського списку пізніше потрапила в сталінські табори - фактично за те саме, за що його твори забороняли і нацисти. Це уродженець Одеси Олександр Веприк, який навчався музиці в Лейпцизі та викладав в Московській консерваторії. У 1950 році його заарештували як "єврейського буржуазного націоналіста" та засудили до восьми років таборів. Інших не саджали, але труїли - і в прямому, і в переносному значенні. Серед тих, кого в 1948 році партійні ідеологи (теж, до речі, за ініціативи колег зі Спілки композиторів) зараховували до "формалістів" і чиї твори вважалися "антинародними", Стравінський, Гіндеміт, Берг, чиї імена ми бачимо і у "чорному списку" нацистів.